Голос його завмер, і він знову став хилитися, та Мелмют Кід схопив його за руку й вигукнув:
— Хто? Хто не хтів іти?
— Вона, Унга. Вона сміялася й хотіла мене вбити, вдарила ось так. А потім…
— Ну?
— А потім… -
— Що ж потім?
— А потім він лежав на снігу, тихо-тихо, довго лежав. Він ще й досі нерухомо… в снігу…
Кід і Принс безпорадно перезирнулися.
— Хто лежав на снігу?
— Вона, Унга. Вона зненависно подивилася на мене, а тоді…
— Ну? Що?
— А тоді взяла ножа, отак — раз, раз… Вона була квола. Я йшов дуже помалу. А там багато золота, в тому місці, дуже багато золота.
— Де Унга?
Мелмют Кід подумав, що вона, може, вмирала десь за милю від них. Він несамовито тряс бідолаху й допитувався:
— Де Унга? Хто така Унга?
— Вона там… на снігу…
— Кажи ж бо! — Кід міцно стиснув його за руку.
— І я лишився б там… на снігу… але… мені… треба… віддати борг. Тяжко… було нести… та я мушу… віддати… віддати борг… я… мушу…
Незладне белькотіння стихло, він понишпорив у кишені й витяг торбинку з оленячої шкури.
— Борг… віддати… п"ять фунтів… золота… я позичив у Мелмюта… Кіда… я…