— Ні, воно було не моє.
— Ти його знайшов, і по закону воно твоє.
— Зовсім не так. Це залізо поклали білі люди. А крім того, ці штаби були такі довгі, що їх не міг би піднести жоден чоловік, — навіть кінця їм не було ніде видно.
— Нам-Боку, щось у тебе занадто багато заліза, — застеріг Опі-Кван.
— Мені самому було важко повірити своїм очам, але не вірити я не міг. І поки я стояв і дивився… — Він зразу повернувся до ватажка. — Опі-Кване, ти чув, як реве розгніваний морський лев? Уяви собі тепер, що морських левів стільки, скільки хвиль у морі, і уяви, що з них усіх зробили одного лева і що він заревів. Ось таке ревіння я тоді почув.
Рибалки з подиву голосно скрикнули, а в Опі-Квана як звисла пижня щелепа, так і лишилась.
— Здалеку вихопилося страховище, таке завбільшки, як тисяча китів, — оповідав далі Нам-Бок, — воно було однооке, блювало димом і страшенно голосно хропло. В мене з переляку затремтіли ноги, і я побіг стежкою між двома штабами. Але воно, це страховище, мчало за мною, як вітер, і коли я перескочив через залізну штабу, то вже відчував на обличчі його гарячий подих.
Опі-Кван опанував себе, його щелепа стала на місце.
— А потім, потім що, Нам-Боку?
— Воно промчало по залізних штабах, не зачепивши мене, а коли я знову зміг твердо стояти на ногах, страховище вже зникло з очей. У тій країні воно — звичайнісінька річ. Навіть жінки і діти не бояться його. Люди змушують їх, цих страховищ, працювати на себе.
— Так, як ми своїх собак? — спитав Кугах з іскоркою недовіри в очах.
— Авжеж, так, як ми примушуємо своїх собак.
— А як же вони розводять ці… ці страховища? — спитав Опі-Кван.
— Вони їх зовсім не розводять. Вони самі роблять їх з заліза, годують камінням і напувають водою. Каміння обертається в огонь, а вода — в пару. Ця пара з води диханням виходить їм з ніздрів і…
— Стривай, стривай, о Нам-Боку, — перепинив його Опі-Кван. — Розкажи нам краще про щось інше. Ми втомилися слухати про те, чого ми не можемо зрозуміти.
— Невже ви не розумієте? — спитав у розпачі Нам-Бок.
— Ні, ми не розуміємо, — скаржились і чоловіки, і жінки, — ми не можемо зрозуміти.
Нам-Бок подумав про складні жниварські машини, про машини, що показують образи живих людей і говорять їхніми голосами, і відчув, що його плем"я нічого цього но зрозуміє.
— А коли я скажу вам, що і я їздив цим самим страховищем по тій країні? — з гіркотою промовив він.
Опі-Кван підніс руки долонями вгору на знак своєї недовіри.