Су-Су отямилась і глянула на Кіша. Він вийняв довгого російського ножа і пильно дивився на неї. На його непохитному рішучому обличчі вона прочитала собі вирок. Відкинувши назад відлогу, вона одкрила шию і підвелась. Хвилину вона стояла нерухомо. Потім кинула довгий погляд навколо себе — на узлісся, на далекі бліді зорі, на табір, на лижви в снігу — останній довгий погляд на все, що було її життям. Налетів вітер і розвіяв їй волосся. Вона обернулась, підставила вітрові лице. У голові Су-Су пробігла думка про дітей, яких вона ніколи вже не народить. Вона підійшла до Кіша й сказала:
— Я готова!
ЛІГУНОВА СМЕРТЬ
Кров за кров, рід за рід.
— Послухай тепер про Лігунову смерть.
Оповідач замовк, або вірніше стримав мову, і зирнув на мене багатозначним поглядом. Я підняв пляшку проти вогню, пальцем показав, скільки він може надпити, і посунув до нього — бо хіба він не був Палітлум-П’яниця? Багато всяких історій розповів він мені, і я довго чекав, коли цей неписьменний книжник розповість мені що-небудь про Лігуна. Він знав про нього більше, ніж хто інший у цілому світі.
Він щось пробурчав сам до себе, тоді відхилив назад голову і бурчання зразу перейшло на булькіт. Велетенська тінь людини з перехиленою здоровезною пляшкою захиталась і затанцювала за нашими спинами на нерівній поверхні скелі. Він неохоче відірвав губи від пляшки і сумно глянув на химерне небесне склепіння, де мінився блідий відблиск літнього північного сяйва.
— Дивно! — промовив він. — Холодна як вода і гаряча як огонь. Тому, хто п"є мало, надає сили, а в того, хто п"є багато, її відбирає. Старих робить молодими, а молодих — старими, зморену людину підводить на ноги і веде далі, а свіжу — вморює сном. У мого брата завжди було серце, як у кролика, а коли він випив, то вбив одразу чотирьох своїх ворогів. А мій батько завжди був як вовк, що скалить зуби на людей, а коли напився — то став тікати від ворога, і його вбили в спину. Дуже дивно!
— Це «Три зірки», воно краще, ніж те, яким труять собі шлунки там, унизу, — відповів я, махнувши рукою над безодньою хланню темряви, і показав униз на маленькі вогники на узбережжі — тільки ці струмочки полум"я і надавали реальності ночі.
Палітлум зітхнув і похитав головою.
— Тим-то я тут, з тобою, — сказав він і подивився на мене й на пляшку поглядом, що свідчив більше, ніж усякі слова, про ганебну його жагу до цього питва.
— Ні, — відповів я, поставивши пляшку собі між колінами. — Розкажи мені перше про Лігуна, а про «Три зірки» ми побалакаємо потім.
— Там ще багато, і я зовсім не втомився, — нахабно випрошував він. — Мені тільки доторкнутись губами, і я скажу тобі величні слова про Лігуна та про його останні дні.
— У того, хто п"є багато, відбирає сили, — засміявся я, — а свіжу людину зморює сном.
— Ти мудрий, — відповів він лагідно й принижено, без будь-якого гніву, — як і всі твої брати, ти мудрий. Хоч ти спиш, хоч не спиш — «Три зірки» завжди з тобою, а проте я ніколи не бачив, щоб ти пив занадто довго або занадто багато. Увесь час ти збираєш золото, що ховається в наших горах, і рибу, що плаває в наших морях. Палітлум і брати Палітлумові копають для тебе це золото, ловлять для тебе цю рибу і щасливі, коли ти даєш їм радість зросити губи «Трьома зірками».
— Я хотів чути про Лігуна, — сказав я нетерпляче. — Ніч минає, а завтра перед нами важка подорож.
Я позіхнув і вдав, що хочу підвестись. Палітлум видимо збентежився і раптом почав:
— Коли Лігун був уже на схилі віку, найбільше бажання мав він, щоб усі племена жили в згоді між собою. Молодим він був найперший вояк, ватаг над ватагами островів і проток. Усі його дні минали в боях. Ніхто інший не міг похвалитися стількома шрамами від кістки, свинцю й заліза, як він. Три жінки було у нього, і від кожної по двоє синів. Усі сини, від старшого аж до найменшого, — усі загинули, б"ючися поруч з ним. Він був непосидющий, як той лисий ведмідь, і никав по всіх усюдах, на півночі до Уналяски й Мілкого моря, на південь до островів Королеви Шарлотти і навіть, як кажуть, разом з кейками заходив до П"юджет-Саунду і там убивав твоїх братів у їхніх захищених будинках.
Та на схилі віку, кажу, він прагнув тільки миру. І це не через те, що він став боятися або занадто полюбив місце коло багаття та повний горщик. Ні, він, як і раніше, вбивав з хижістю і злістю, як найлютіший войовник, під час голоду стягував собі живота разом з наймолодшими і з найдужчими пускався в бурхливе море або йшов небезпечними стежками. Щоб покарати його за всі славні подвиги, військовий корабель завіз його аж у твою країну, о Волоханю, і в країну чоловіка з Бостона. Минуло чимало років, перш ніж він повернувся назад. Я вже тоді підріс, хоч не був ще справжній юнак. Лишившись на старість бездітним, він прихилився до мене і вділяв мені своєї мудрості.
— «Воювати добре, о Палітлуме», — казав він. — Ні, о Волоханю, я тоді був не Палітлум, мене звали Оло Вічно-Голодний. Пити я став уже пізніше. «Воювати добре, — казав Лігун, — тільки нерозумно. У країні чоловіка з Бостона я бачив на власні очі, що вони не б"ються один з одним, тим-то вони й дужі. Своєю силою вони йдуть проти нас на островах і протоках, а ми для них — як той дим з багаття або як той туман на морі. Тому я й кажу тобі, що воювати добре, дуже добре — тільки нерозумно».