— Як, хіба ви не чули? — стиха захихотів старий. — Усі подалися в Доусон.
— А що це таке? — спитав Віл. — Річка чи місцина? Чи якийсь шинок?
— Ви ніколи не чули про Доусон, га? — знову захихотів старий. — Та ж то ціле місто, більше за Сорокову Милю. Еге ж, сер, більше за Сорокову Милю.
— Я живу тут уже сім років, — з притиском промовив Біл, — а далебі ніколи не чув про таке місто. Краще налийте-но ще віскі, бо мені аж голова обертом пішла від вашої новини. То де саме, кажете, той Доусон?
— На низовині, якраз коло гирла Клондайку, — відповів старий Джім. — А ви де тинялися ціле літо?
— Не все вам одно, де ми були, — із серцем відповів Мітчел. — Ми тинялися там, де комарів стільки, що треба кинути палицю в повітря, аби побачити сонце та довідатися, котра година. Правда, Біле?
— Правда, та ще й яка, — сказав Біл. — А з тим Доусоном, Джіме, скажіть, як воно все почалося?
— Та натрапили на річку Бонанзу й промивають по унції золота з одного заступа, а до жили ще не докопалися.
— Хто натрапив?
— Кармак.
Почувши це ім"я, приятелі розчаровано перезирнулися й підморгпули один одному.
— Джордж Сиваш, — чмихнув Зачмелений Біл.
— Той, що живе з індіянкою, — глузливо докинув Мітчел.
— Я б пошкодував мокасинів, аби йти за ним, хоч що б він там знайшов, — сказав Біл.
— Так само й я, — мовив його приятель. — Це такий ледацюга, що сам собі лосося не спіймає. Отож він і злигався з індіянами. Певне, і його чорнопикий швагер, як його там, отой Скукум Джім, разом з ним? Га?
Старий кивнув головою.
— Авжеж, і вся Сорокова Миля там, опріч мене та ще скількох калік.
— І п"яниць, — додав Вигадько Мітчел.
— Що вже ні, то ні! — палко заперечив старий.
— Закладаюсь на віскі, що п"яниця Гонкінз не з ними! — вигукнув упевнено Зачмелений Біл.