За годину валка вже скидалася на чорний олівець, що повільно повз по великому аркушеві паперу.
Минуло чимало тижнів. Якось увечері Мелмют Кід і Принс узялися розв"язувати шахові задачі з відірваного аркушика якогось давнього часопису. Кід саме повернувся зі своїх володінь на Бонанзі й відпочивав, готуючись до полювання на лосів. Принс теж перебув на річках та в подорожах майже цілу зиму і тепер прагнув хоч тиждень поманіжитись у теплій хатині.
— Заступися чорним конем і нападай на короля. Ні, так не вийде. Дивись, далі треба…
— Нащо посувати пішака на дві клітини? Його можна збити, бо ж тура тут нічого не вдіє.
— Стривай! З цього боку не захищено…
— Ні, тут захищено! Ходи! Побачиш, що вийде.
Задача була цікава. В двері хтось постукав уже вдруге, і аж тоді Мелмют Кід сказав: «Заходьте!» Двері відчинилися, і до кімнати, заточуючись, щось уступило. Принс тільки глянув і зразу скочив на ноги. Жах, що відбився йому в очах, примусив Мелмюта Кіда озирнутися, і він теж злякався, хоч йому доводилося не одне бачити на віку. Якась дивна істота наосліп дибала до них. Принс почав одступати, аж поки намацав на стіні цвяха, де висів його сміт-і-весон.
— Боже, хто це? — стиха спитав він Мелмюта Кіда.
— Не знаю. Хтось обморожений і голодний, — відповів Кід, і собі відсуваючись у другий бік. — Гляди, може, він божевільний, — застеріг він Принса, причинивши двері.
Страхітлива істота наблизилася до столу. Ясне світло лойового каганця вдарило їй у вічі, і вона забелькотіла старечим голосом — мабуть, з радощів. Потім раптом він — бо то таки був чоловік, — одхилився назад, підтягнув свої шкуратяні штани й почав співати тої пісні, що співають матроси, крутячи коловорот, коли морський вітер реве їм у вуха:
Раптом він урвав спів, загарчав по-вовчому, кинувся до полиці з м"ясом, і не встигли вони й отямитись, як він роздирав зубами шмат сирого бекону. Почалася завзята боротьба між ним і Мелмютом Кідом, але божевільна міць покинула його так само раптово, як і з"явилась, і він віддав здобич. Мелмют Кід удвох з Принсом посадовили його на стілець, але він безсило перехилився на стіл. Кілька крапель віскі повернуло йому снагу, і він набрав ложкою цукру з цукерниці, що її поставив перед ним Мелмют Кід. Коли він уже трохи загодив свій апетит, Принс, здригаючись, подав йому кухлик слабкого бульйону.
В погляді прибульця світилося похмуре божевілля, що за кожним ковтком то спалахувало, то згасало. Обличчя його, худе й виснажене, мало скидалося на людське. Мороз, видко, не раз дошкуляв йому, накладаючи нові рани на давніші, не зовсім ще загоєні струпи. Суха шкарубка шкіра потріскалася, і звідти прозирало живе м"ясо. Шкуратяна його одежа була брудна й подерта на лахміття, а хутро з одного боку обсмалилося й прогоріло; очевидячки, він лежав десь просто на жару.
Мелмют Кід показав на те місце, де видублену на сонці шкуру було вирізано стьожками — страшна познака голоду.
— Хто ви такий? — спитав Кід, чітко вимовляючи слово по слові.
Чоловік наче нічого не чув.
— Звідки ви прийшли?
— «За водою плине корабель наш», — заспівав чоловік у відповідь тремтячим голосом.
— Напевне, бідолаха приплив на судні, — сказав Кід і трусонув ним, сподіваючись привести його до тями.
Але чоловік скрикнув, — певно, з болю, — і схопився рукою за бік. Тоді поволі підвівся, спираючись на стіл.
— Вона сміялася з мене… а в очах її була ненависть… вона… не хтіла… Йти…