Вони всі аж покам"яніли, бачивши ті мої чари. Всі поприкипали очима до мене, нікому й не в голові було оглядітись, де ж та Кілісну. Ніхто-бо не знав, що її вже нема. А я покликав її ще тричі вряд, тоді зачекав хвильку й ще тричі гукнув. Аби напустити на них більше холоду. Джордж ніяк не міг розшолопати, куди це я гну, і хотів був уже перебити мені всю кумедію; та шамани сказали йому почекати, вони, мовляв, пильнуватимуть і перечаклують мене, коли що. Та й сам він був забобонний бевзь і, мабуть, таки трохи боявся чарів білої людини.
Отож я все кликав Кілісну, протягло так та тонко, мовби вовк виє, аж поки індіянок дрижаки взяли, а індіяни всі похмурніли. Тоді як гукну: «Дивись!» Та метнувся вперед і показав рукою в жіночий гурт — адже жінок легше отуманити, ніж чоловіків, сам знаєш. «Дивись!» — і помалу підняв руку вгору, ніби вслід за яким птахом. Вище, вище, аж над голову, і очима неначе проводжав його, доки він щез у височині.
«Кілісну, — кажу тоді, вп"явши очі в Джорджа й показуючи рукою в небо. — Кілісну».
І клюнуло, Діку, їй же богу! Щонайменш половина їх уявки бачила, як Тілі щезла в небі. Бо вони, напившись моєї сивухи в Джуно, ще й дивніші дива бачили, далебі! То чом би я не міг бодай такого втнути, коли вже продавав злого духа в пляшках? Серед жінок знявся вереск, усі поскуплювались, зашепотілися. А я згорнув руки й задер гордо голову. Вони всі розступилися від мене ще далі. Час було мені вшиватися.
«Хапайте його!» — крикнув Джордж. Троє чи четверо чоловіків сікнулись були до мене, та я крутнувся, повів знову руками в повітрі, нібито хотів і їх послати слідом за Тілі, і показав у небо. Тепер вони б нізащо в світі не зважились доторкнутися до мене. Джордж загомонів до них шпарко, та вони ані з місця. Тоді він ступив був до мене сам, але я знову вдав ту саму машкараду, і його відвагу мов лизень злизав.
«Нехай-но ваші шамани такі чари вдіють, як оце я допіру! — кажу їм. — Нехай відкличуть Кілісну назад із неба, куди я її послав! — Та їхні чаклуни добре знали, на що вони здатні. — Нехай ваші клуч наведуть вам синів, як ікри лососевої! — додав я ще, повертаючись іти. — І хай тотем ваш стоїть у краї, покіль світа і дим від ваших вогнищ здіймається довіку!»
Та коли б ті злидні забачили, як я почухрав до свого баркаса, тільки-но сховався їм з-під очей, вони б подумали, що то я від своїх власних чарів утікаю. Тілі грілася, обрубуючи лід, і все було готове в дорогу. Господи, що то був за гін! Північак дме в спину, мов скажений, крижані хвилі перехлюпують через палубу. Ми позадраювали всі дірки, я стою при стерні, Тілі обрубує кригу, і мчали ми так півночі, поки прибились до острова Поркюпайну й викинулися на берег. Ковдри наші геть намокли, а сірники Тілі мусила в себе на грудях сушити.
Отож, як бач, я дещо знаю про жінок. Сім років ми з нею прожили, Діку, добро й лихо порівну ділили. А тоді вона померла — серед зими, в пологах, на Чілкетській факторії. До останку держала мою руку в своїй, а біла паморозь піднімалась усе вище по дверях, наростала на міхуряному віконці… А надворі тільки вовк самотній десь виє та Тиша стоїть. А в хатині смерть та Тиша. Ти ще зроду не чув тої Тиші, Діку, і не доведи боже тобі її чути при чиїй смертельній постелі. Хіба тишу чути, кажеш? Аякже! Коли власний віддих — наче сирена пароплавна, а серце — гуп, гуп, гуп, мов прибій.
Сивашка була, Діку, але правдива дружина. Біліша від білої! А наостанку вона каже: «Бережи мою перину, Томмі, чуєш?» Я сказав: «Гаразд». Вона тоді розплющила очі, і в них мука стоїть: «Я тобі добра жінка була, Томмі. Тож я хочу, щоб ти мені пообіцяв… пообіцяв… — через силу вже вимовила, — що як будеш знов женитися, то візьмеш білу. Не сивашку, Томмі. Я знаю… Тепер у Джуно повно білих жінок. Я знаю. Твої білі брати кличуть тебе «індіянчиком», жінки ваші відвертаються на вулиці й до хати не пускають, як інших людей. А чого? Бо твоя жінка сивашка. Хіба не правда? А це недобре… От того я й помираю. Пообіцяй мені. Поцілуй мене на той знак, що справдиш своє слово».
Я її поцілував, і вона знов заплющила очі, тільки прошепотіла: «Добре…» Нарешті — я все нахилявся вухом до її уст — прокинулась востаннє: «Не забудь, Томмі, про перину… Не забудь…» І померла. В пологах… На Чілкетській факторії.
Буря нараз шарпонула намет, мало не приплескавши його до землі. Дік заходився натоптувати люльку, а Томмі витяг із грубки чайника й відставив його вбік, сподіваючись, що Моллі от-от повернеться.
А що ж та маленька жіночка з вогнистими очима й палкою кров"ю янкі в жилах? Засліплена, раз у раз падаючи, рачкуючи навколішки, вона добивалась назад до намету; буря переймала їй віддих. Великий клунок на плечах, ніби вітрило, тяг її назад. Зовсім безсило засіпала вона вузли біля запони, й Томмі та Дікові довелось самим їх розв"язувати. Останнім відчайдушним зусиллям, заточуючись, уступила вона в намет і впала, знеможена, додолу. Томмі розщібнув шлейки й зняв у неї з пліч клунок. Там забряжчав посуд. Дік, наливши в кухлик віскі, перезирнувся з моряком. Той шепнув коротко: «Перевдягти?» Та Дік тільки похитав головою.
— Ось маєш, голубонько, — сказав він, коли Моллі проковтнула віскі й трохи очутилася. — Ось тобі суха одежина, перевдягнись. Ми вийдемо вмоцюємо намета краще. А тоді поклич нас та будемо обідати. Гукнеш, як скінчиш.
— Ось побачиш, Діку, притупило її трохи, не буде вже вона така гостра до самого Доусона, — пробубонів Томмі, коли вони вдвох присіли, скорчившись по завітрянім боці намету.
— Але ж у гостроті вся принада, — відказав Дік, пригинаючи голову: вихор жбурнув на нього з-за намету мокрим снігом. — Не вдались би й ми з тобою такі гострі, якби наші матері йнакші були.
З РУБЦЕМ НА ЩОЦІ
Усе своє життя Джекоб Кент був над усяку міру скупий. За довгий час та хвороба розвинула в ньому недовір"я до людей і так викривила розум та вдачу, що з ним неприємно було мати щось до діла. Крім того, був він ледачий на глузд, та ще й сновида. Раніше, чи не з самої колиски, він був ткачем, аж золота Клондайкова пропасниця струїла йому кров і відірвала від верстата.
Хатина Кентова стояла саме на півдороги між постом Шістдесята Миля й річкою Стюарт, а люди, що звичайно пробивалися тим шляхом на Доусон, порівнювали його до барона-грабіжника, який засів у фортеці та й править по-дорожчизну з усіх за переходи його поганими дорогами. А оскільки це порівняння вимагало щось там знати з історії, то не такі письменні лицарі здобутку з річки Стюарт описували його простіше, вживаючи головним чином образних і крутих висловів.
До речі сказати, хатина та зовсім і не належала Кентові. Її кілька років тому поставили двоє золотошукавців, купивши дерево, що його пригнано сюди плавом. Були вони вельми гостинні хлопці, і мандрівці, що не раз ходили цією дорогою, намагалися добутись до хатини, поки западе ніч, уже й після того, як ті її покинули. То було дуже вигідно: не доводилося гаяти ні часу, ні праці на власний табір. Навіть повівся неписаний закон, що кожний мандрівець залишав чималу в"язку дров для того, кому доведеться ночувати тут опісля. І трохи не щоночі мали в хатині притулок з десятеро, а то й двадцятеро подорожан.
Джекоб Кент прикинув собі, що й до чого, і незабаром умостився у хатині на своє царство й панство. Завівся з того часу новий лад: зморені подорожні мусили платити по доларові з душі за розкіш спати на голій долівці. Джекоб Кент сам важив постояльне золотим піском з їхніх торбин і неодмінно з добрячим лишком собі на користь. Завів він і таку моду, щоб нічліжани рубали йому дрова та носили воду. Звісно, то був видимий грабунок, але жертви його були люди надзвичайно лагідні і, хоч і ставилися до Кента зневажливо, жадних перешкод багатіти їхнім коштом не чинили.