Ван-Брант уважно на нього подивився.
— Можу заприсягтись, ви тут уже давненько!
— П"ять років, — відповів чоловік, і промінь гордості спалахнув у нього в очах. — Але ходім, поговоримо.
— Нехай стануть табором поруч, — додав він, перехопивши погляд, що Брант кинув на своїх товаришів. — Старий Тантлач подбає про них. Ходім.
Повернувшись, він швидко попростував до селища. Ван-Брант пішов за ним слідом. Безладно розкидані вігвами були обтягнені лосячими шкурами, і їх, мабуть, ставили там, де зручніше, бо грунт навкруги був дуже нерівний. Ван-Брант оглянув пильним оком оселі й одразу прикинув:
— Двісті чоловік, не рахуючи дітей, — сказав він. Бородань кивнув головою.
— Так, близько того. А ось тут і я живу… трохи збоку. Як бачите, тут менше людей. Сідайте… коли ваші люди зварять щось їсти, то й я з вами попоїм. А чай — я вже забув, який він і на смак… П"ять років — і ні разу не покуштував, навіть і запаху не чув… І тютюн є? Дякую… І люлька?.. Добре!.. Тепер тільки б сірника. Побачимо, чи це зілля не розпахтілося…
Він обережно, як справжній лісовик, черкнув сірником, заслонив полум"я так, ніби воно було єдине в світі, втягнув у себе дим, задумливо затримав його і помалу, смакуючи, випустив крізь стулені губи. Обличчя йому ніби полагідніло. Він одхилився назад, очі його трохи притуманіли. Безмірно задоволений, він глибоко зітхнув і раптом сказав:
Боже! До чого ж смачнюще!
Ван-Брант співчутливо притакнув головою.
— П"ять років, кажете?
— П"ять років. — Чоловік знову зітхнув, — Вам, звичайно, хочеться знати, як це трапилось. Історія досить дивна… але розповідати, власне, нема про що. Я прийшов з Едмонтона полювати на пижмового бика. Тут з нами — зі мною, Пайком та іншими, — скоїлося нещастя: голод, незгоди — звичайна річ. Товариші мої погинули, я без харчів, без нічого… Я єдиний вижив і доповз, мало не рачки, сюди, до Тантлача.
— П"ять років, — пробурмотів Ван-Брант, ніби згадуючи, що було пять років тому.
— П"ять років минуло в лютому. На початку травня я вже перебрався через Велике Невільниче озеро.
То ви — Ферфакс? — перебив його Ван-Брант.
Чоловік кивнув головою.
— Чекайте, дайте мені згадати… Джон… Ви — Джон Ферфакс!
— Звідки ви знаєте? — ліниво спитав чоловік, увесь поринувши в пускання калачиків диму.
— У газетах про це тільки й писалось тоді. Преванш…
— Преванш! — Ферфакс вирівнявся і відразу пожвавішав. — Ми загубили його в Курних горах.