— Лейтенант Олексій Гаврилович Кованьков, — почав Радчук нудним тоном рапорту, — двадцять третього року народження, комсомолець, точніше — вже кандидат у члени партії, є, на мій погляд, політично розвинутим і добре підготовленим до служби офіцером. Лейтенант Кованьков…
— Не те, не те! — Юнак зморщився. — Ви, якщо можна, по-людськи.
Радчук відчув у його проханні дружню турботу про долю лейтенанта і заговорив зовсім по-іншому. З його слів вималювався знайомий усім образ Альоші Кованькова, якого в штабі встигли полюбити і за сумлінну роботу, і за веселу вдачу, і за товариськість. Народився він у Москві в сім’ї вчителя. Закінчивши десятирічку, пішов у військове училище. Потім дістав призначення в окупаційні війська. Добре володіє німецькою мовою, і тому його одразу взяли в штаб, у відділ, який здійснює зв’язок з тимчасовими демократичними органами управління одного з районів Східної Німеччини.
Радчук скінчив розповідь і попросив дозволу сісти.
— Хвилиночку, товаришу капітан, — знову звернувся до нього юнак. — Ви сказали, що Кованьков недавно подружив з німецькою дівчиною. Ви її знаєте?
— Знаю, — трохи зніяковівши, відповів Радчук. — Її звуть Ренатою.
— Які стосунки були в неї з Кованьковим?
— Дуже хороші,— швидко відповів Радчук.
Русявий юнак посміхнувся.
— Це не відповідь.
— Повторюю — дуже хороші, і це найточніша відповідь на ваше запитання, — Радчука образила посмішка юнака.
— Чи не був Кованьков закоханий у цю Ренату?
Радчук подумав і відповів:
— По-моєму, на те йшло.
— Але ви тільки-но говорили, що в Кованькова у Москві є наречена.
— Цілком правильно, але… — Капітан на мить затнувся і, розізлившись на себе, що так збентежився, енергійно сказав: — Це, товариші, дуже складна справа. Згодьтесь, що третя людина не може бути в ній досить добре поінформованою. Кованьков якось звірився мені… Я не знаю, чи маю право…
— Маєте, — рішуче промовив юнак. — Більше того, зобов’язані!
— Кажіть, кажіть, — попросив майор Звягінцев.
— Коли Кованькова призначили сюди, наречена зажадала, щоб він подав рапорт з проханням скасувати наказ через сімейні обставини, і запропонувала одразу ж оформити шлюб. А Кованьков вирішив інакше. Він подумав: негоже офіцерові починати родинне життя із скасування військового наказу. Кованьков поїхав у Берлін. Пізніше послужливі товариші написали йому з Москви, що його наречена там не сумує. Та й сама вона теж написала про це, я читав її листа. Кованьков показував. Дуже неприємний, дуже злий лист… Ось так… А півроку тому він познайомився з Ренатою. Вона працює, здається, в бібліотеці. Мене він з нею познайомив теж приблизно півроку тому. Вона справила враження симпатичної і серйозної дівчини.
Русявий юнак швидко запитав: