Під ліжком почулися чотири глухих удари. Букініст і чоловік відсунули ліжко, відігнули ріжок лінолеуму, то покривав підлогу, і відкрили майстерно закамуфльований люк. Із чорноти підземного ходу висунулася голова Зігмунда Лісовського. Мовчки він виліз з люка, підсів до стола і похмурим поглядом втупився в букініста.
— Твій Карл, — почав він, нарешті, сиплим шепотом, — боягуз і паскуда!
— Гаразд, гаразд… — букініст махнув рукою. — Він мертвий і вже не може бути іншим…
— Як усе це сталося? — сухо спитав чоловік.
— По-перше, була погана погода… — розповідав Лісовський.
Але чоловік нетерпляче підняв руку.
— Без лірики, якщо можна.
— До цього дня ми двічі могли покінчити з нею, але Карлові, бачите, здавалося, що на вулиці багато перехожих.
— А чому ви самі не сіли за кермо? — швидко опитав молодий чоловік.
— Я звик робити те, що мені наказано, — злобно огризнувся Лісовський.
— Розумію. Це вже мій недогляд, — чоловік дивився на Зігмунда примруженими очима. — Я забув, що в німців дисципліна — друга релігія. Але чи завжди ви так додержуєте цієї релігії?
— Завжди.
— А моє завдання щодо батька Анни Лорх?
— Надмірна настирливість могла б відштовхнути… — Лісовський знизав плечима.
— Гаразд, припустімо. Так що все-таки сталося?
Лісовський розповідав далі.
— Друга помилка полягала в тому, що ми послухали вас і на своїй машині почепили франкфуртський номер. Там не так уже багато машин, щоб поліція не помітила появи нової. До того ж ми кілька днів або стояли, або крутилися біля того місця, де ходила Рената Целлер. Нарешті, того дня, буквально у вирішальну мить, щось трапилось з запальником, ми відстали, а потім на шаленій швидкості почали надолужувати прогаяне і звернули на себе увагу поліції. Так чи інакше, коли ми були за десяток метрів од Целлер, ми помітили погоню. Карл почав нервувати і збільшив швидкість. Внаслідок цього ми наблизилися до Целлер, коли вона зробила від тротуару перший крок, а за метр од неї була купа снігу. Карл почав об’їжджати купу, і через це ми пролетіли мимо Целлер і зіткнулись з машиною поліції. Ударом нас відкинуло на тротуар, і ми врізалися в тумбу.
— Карл загинув?
— Так. Він ударився грудьми об кермо. Я почув такий звук, наче зламали суху дошку. З рота в нього одразу хлинула кров. Від цього звичайно вмирають, — ледве посміхнувся Зігмунд.
Чоловік насмішкувато глянув на нього.