Вранці Генрі розпалив вогонь і зварив сніданок під голосне Біллове хропіння.
— Ти так смачно спав, що не хотілось тебе чіпати, — сказав він, будячи його снідати.
Білл, ще сонний, почав снідати. Побачивши, що його кухоль порожній, він простяг руку до кавника. Але кавник був задалеко, біля Генрі.
— Слухай, Генрі, — лагідно дорікнув він, — ти нічого не забув?
Генрі уважно розглянувся й похитав головою. Білл показав йому порожній кухоль.
— Сьогодні ти не питимеш кави, — сказав Генрі.
— Невже вся збігла? — стурбовано запитав Білл.
— Ні, не збігла.
— Гадаєш, вона мені завадить?
— Ні, чого там.
Білл аж почервонів, заходячись гнівом.
— То, може, ти мені поясниш, у чому річ? — сказав він.
— Спенкер зник, — відказав Генрі.
Не поспішаючи, з виглядом людини, що покірно скоряється лихові, Білл обернув голову і з місця полічив собак.
— Як це трапилось? — байдуже спитав він. Генрі знизав плечима.
— Не знаю. Чи не Одновухий це перегриз йому ременя. Сам він ніяк цього не міг зробити, це певно.
— Холерний собацюра, — повільно й спокійно промовив Білл, нічим не виявляючи люті, що клекотіла в ньому. — Не міг дістати свого ременя, так допався до Спенкерового.
— Ну, тепер уже Спенкерові не клопітно. Травиться собі в шлунках щонайменше двадцятьох вовків. — Така була епітафія, що дав Генрі третьому загиблому собаці. — Бери каву, Білле.
Але той похитав головою.
— Та пий, — пропонував Генрі, взявши кавника. Білл відсунув кухля.