— Я не буду платити за жінку! — відмагався Наласу. — Не буду, і квит. Я б не дав і плитки тютюну чи розбитого кокосового горіха за найкращу жінку в Сомо.
— За це не турбуйся, — спокійно провадив Башті. — Я сплачу викуп замість тебе. За двох жінок. От, скажімо, Бубу. Я куплю її для тебе за пів-ящика тютюну. Вона кремезна, дебела, у неї круглі стегна, широкі клуби, повні груди. А є ще Нена. За неї батько править дорого — цілий ящик тютюну. Але я куплю і її для тебе. Тобі вже недовго жити. Треба поспішитися.
— Я не хочу женитись! — заволав старий розпачливо.
— Мусиш. Я тобі наказую.
— Ні, не хочу! Не хочу, не хочу й ще раз не хочу! Жінки — це морока. Вони молоді, й голови їхні повні дурощів. А язики їхні не знають упину від пустих балачок. Я старий, я люблю спокій, вогонь життя вже згасає в мені, і я волію сидіти на самоті й думати. А як біля мене будуть молоді цокотухи з самим шумовинням у голові та на язиках, я збожеволію. Неминуче збожеволію, буду плювати в кожну скойку, перекривляти місяць, а тоді завию й поперекушую собі жили.
— Ну то й що? Аби лиш твоє насіння не пропало. Я заплачу за жінок їхнім батькам і пришлю їх до тебе за три дні.
— Не хочу я й знати їх! — закричав Наласу.
— Захочеш, — спокійно відказав Башті. — Бо як пі, то я стягну з тебе борг. І буде він тяжкий, болючий. Я скажу, щоб тобі повиламували руки й ноги, і ти зробишся як медуза або свиняча туша без кісток, а тоді тебе покладуть перед човновою повіткою, де ріжуть собак, пектися на сонці. А що з тебе зостанеться, віддам зжерти собакам. Твоє насіння не повинне пропасти для Сомо. Це я, Башті, кажу тобі. За три дні я пришлю до тебе двох твоїх ланок…
Він замовк, і запала довга тиша.
— Ну, то як? — кінець кінцем спитав Башті. — Візьмеш жінок чи пектимешся на сонці? Вибирай, тільки добре подумавши.
— В моїх літах, коли я вже забув усі прикрощі молодості! — ще нарікав Наласу.
— Вибирай. Прикрощів матимеш досхочу, коли лежатимеш перед повіткою, й сонце пряжитиме твої виламані руки й ноги, аж поки витопить останній лій з твого худого тіла, й він зашкварчить, як сальце з жирного поросяти на рожні.
— Ну, присилай жінок, — по довгій мовчанці здобувся на відповідь Наласу, — Тільки за три дні, а не завтра й не позавтра.
— Гаразд, — поважно кивнув головою Башті, — Ти жив на світі лише завдяки тим, котрі жили до тебе й давно відійшли в темряву, але робили так, щоб плем"я жило далі й щоб ти був. Ти є. Бо вони заплатили за тебе. І це твій борг. Ти народився на світ із цим боргом. І повинен його сплатити, перше ніж покинеш світ. Такий закон. Це добрий закон.
РОЗДІЛ XIX
Якби Башті поквапився й надіслав жінок на день чи навіть на два дні раніше, Наласу справді вступив би в чистилище подружнього життя, що його так боявся. Але ватажок додержав слова, а на третій день у нього з"явився пильніший клопіт, ніж приставляти Бубу й Нену до оселі сліпого діда, що з такою тривогою чекав їхнього прибуття. Бо зранку третього дня всі гори завітряного берега Малейти загомоніли димовими стовпами. Біля берега з"явилось військове судно, що ввійшло в лагуну навпроти Ланга-Ланги. Дими несли нові й нові звістки. Військове судно не спинилось біля Ланга-Ланги. Воно не спинилось і коло Біну. Воно простувало до Сомо.
Сліпий Наласу не міг прочитати новини, виписаної димом на небі. А що хатина його стояла осторонь селища, ніхто не прийшов і не сказав йому. Попередили його тільки жіночий крик, дитячий плач та квиління немовлят, що долетіли до нього з головної стежки, яка вела від селища до гірських кордонів Сомо. В тому гаморі він дочув тільки переляк та паніку і вже сам виснував, що ціле селище втікає до гірських твердинь, але чому — він не знав.
Старий підкликав до себе Джеррі й звелів йому збігати на розвідини до великого баньяна, де стежка від його оселі вливалася в головну, і там подивитися, що діється, а потім доповісти. Джеррі сів під баньяном і хвильку спостерігав, як утікає ціле Сомо. Чоловіки, жінки й діти, молоді й старі, немовлята на руках у матерів і сиві діди та баби, що спиралися на костури, проходили перед ним у великому поспіху й тривозі. Й собаки з селища теж бігли налякані, вили та скавчали. Паніка трохи не перекинулася й на Джеррі. Його теж поривало бігти за цим натовпом, утікати від чогось невідомого й грізного, що нависло над ним і збуджувало інстинктивний страх смерті. Але з вірності сліпому дідові, що цілих шість місяців годував його й доглядав, Джеррі стримав те бажання.
Вернувшись до Наласу, він сів у нього між колінами іі доповів про все. Він не вмів рахувати далі як до п"яти, хоча знав, що людей на стежці було в багато разів більше, ніж п"ять. Отож він сповістив про більше ніж п"ять чоловіків, більше ніж п"ять жінок, більше ніж п"ятеро дітлахів, більше ніж п"ятеро немовлят, більше ніж п"ять собак — навіть про свиней він сповістив, що їх було більше ніж п"ять, Наласу, який чув, що їх було в багато разів більше, почав питати їхні імена. Джеррі пам"ятав імена Башті, Агно, Ламаї й Лумаї, і хоча, звісно, не вмів вимовляти їх по-людському, але називав по-своєму, тією стенографічною мовою з гарчання та чмихання, якої навчив його Наласу.
Старий називав на ймення ще й багато інших тубільців, що їх Джеррі пам"ятав, але сам ніяк не вмів назвати. Він відповідав на більшість тих імен «так», киваючи головою і піднімаючи праву передню лапу. На деякі імена він не відповідав ніяк — це означало, що він їх не знає. А ще на декотрі, що їх упізнавав, але носіїв їхніх у натовпі не побачив, відповідав «ні», піднімаючи ліву лапу.