За чверть години, поки троє жмикрутів ще стовбичили на вершечках щогл, Чарлз Стоу Грінліф уже сидів у своїй каюті й цідив віскі з содовою, а Дег Доутрі стояв перед ним, зіпершись на стіл, і цмулив пиво просто з квартової пляшки.
— Може, ви не здогадуєтеся, — почав Старий Моряк, — але це вже четверта моя подорож по скарб.
— Цебто?.. — спитав Доутрі.
— Атож. Ніякого скарбу нема. І ніколи не було — ані Левиної Голови, ані баркаса, ані таємних пеленгів.
Доутрі спантеличено пошкріб у своїй шпакуватій чуприні й визнав:
— Ви таки вбрали мене в шори, сер. Я вже був направду повірив у ваші байки.
— А я визнаю, стюарде, що дуже радий почути від вас таке. Бо це показує, що я маю ще трохи клею в голові, коли зумів одурити такого чоловіка, як ви. Неважко одурити людей, що думають тільки про гроші. Але ви не такий. Ви живете не задля самих грошей. Я придивлявся, як ви поводитесь із своїм собакою. І бачив, як ви ставитесь до свого чорношкірого. І спостерігав, як ви п"єте своє пиво. Якраз тому, що вам не сняться день і ніч закопані скарби, вас куди важче ошукати. А тих, хто марить скарбами, пошити в дурні на диво легко. То люди дешевої породи. Натякніть їм на зиск у сто доларів за долар, і вони робляться як голодні щуки, що хапають гачок із принадою. А натякніть про тисячу або десять тисяч за долар — і вони зовсім навісніють. Я старий чоловік, дуже старий. І хочу дожити до смерті по-людському — сито, вигідно, пристойно.
— І любите далекі подорожі? Вже мені трохи розвидняється, сер. Тільки-но судно наблизиться туди, де насправді нема ніякого скарбу, трапляється якась невеличка пригода — вода витікає абощо — й доводиться вертати до порту, а тоді починати спочатку.
Старий Моряк кивнув головою й закліпав збляклими очима.
— Отак було з «Еммою-Луїзою». Я продержав її в плаванні півтора року — то водою, то ще чим. А крім того, жив їхнім коштом у одному з найкращих готелів Нового Орлеану чотири місяці перед відплиттям, і авансували мене грішми щедро, так, вельми щедро.
— Розкажіть докладніше, сер. Мені страшенно цікаво, — сказав Доутрі, оповівши свою нехитру історію з пивом. — Це непогана гра. Я б не від того, щоб навчитися її на старість. Тільки даю вам слово честі, сер, що вам перебивати я не буду. Хоч і добра вона, але поки ви живі, сер, я за неї не візьмуся.
— Насамперед треба наглянути собі людей з грішми — з купою грошей, щоб невелика втрата не дуже їм дошкулила. Та й зацікавити таких легше…
— Бо такі бувають ненажерливіші, — докинув стюард. — Що більше маєш грошей, то більше хочеться.
— Атож, — погодився Старий Моряк. — І гроші їхні, власне, не пропадуть. Адже морська подорож дуже корисна для здоров"я. Врешті, ніякої шкоди я їм не завдаю, тільки користь.
— А оцей шрам на обличчі й відтяті пальці? Значить, не в баркасі ви їх позбулися й не боцман так вас розбатував? Тоді де ж у лихої години ви це добули?.. Стривайте, сер, я вам ще наллю.
І за повним келихом Чарлз Стоу Грінліф оповів про походження своїх шрамів.
— По-перше, стюарде, треба вам знати, що я з доброго роду. Моє прізвище відоме в історії Сполучених Штатів ще навіть із тих часів, коли вони не були Сполученими Штатами. Університет — байдуже який — я закінчив другим у своєму випуску. Власне, ім"я, під яким мене знають тепер, — це не справжнє моє ім"я. Я склав його з імен інших людей. Мені не пощастило в житті. Змолоду я був моряком — не на «Пильному», звісно, це судно я вигадав, хоч воно й годує мене хлібом на старості.
Питаєте про шрами та відтяті пальці? Це в залізничній аварії. Не так давно, кілька років тому. Я вже старий був. Їхав поїздом із Флоріди, і вранці, саме перед сніданням, поїзд на високому мосту зіткнувся з другим. Паровози зім"яло, а вагони полетіли вниз, із височини дев"яносто футів, у висохле річище. Правда, там лишалась калюжа футів десять у поперечнику й півтора фути завглибшки. І оце в ту калюжу я й упав.
Ось як воно вийшло. Вагон був переповнений, і мені дісталась верхня полиця. Я саме натяг сорочку, штани й черевики й хотів спуститись униз. Сів на краю полиці, звісивши ноги, а обидва місця навпроти, верхнє й нижнє, кондуктор уже прибрав і застелив.
Отож я сидів на полиці, звісивши ноги, й гадки не мав, де ми — на мосту чи на рівнині, коли поїзди зіткнулися. Я, звісно, злетів з полиці, майнув, мов птах, через прохід, вибив головою вікно з другого боку й полетів униз. Скільки разів я перевернувся через голову в повітрі, волію не пригадувати, але якимсь дивом влучив у ту калюжу плавом. Там було всього півтора фута води, але вона пом"якшила удар, бо я ляпнувся плазом. Із цілого свого вагона тільки я зостався живий. Він упав футів за сорок від мене, і з нього повитягали самі трупи. А мене як витягли з калюжі, я був живісінький. Ну, хірурги мене підлатали, та однаково зостався я з цим шрамом, і без пальців на лівій руці, і ще мені бракує до повного комплекту трьох ребер, хоча зверху того не видно.