Вайс скромно відповів:
— На жаль, тільки за хоробрість!
— А що в тебе є ще?
— Голова, пане генерал!
— Я не генерал, — сухо поправив Лансдорф. Усміхнувшись, додав: — Та коли б нас не було, генерали воювали б, як сліпі. То що ж у тебе в голові?
— Я хотів би бути вам корисний.
— Чим?
— Я гадаю, ви знаєте про кожного більше, ніж він сам про себе знає…
— Так, звичайно!
— Мені здається, майор Штейнгліц і капітан Дітріх не зовсім точно зрозуміли вас.
— Кажи, я слухаю. — Лансдорф аж трохи підвівся на лікті.
Вайс розумів, чим він рискує, але в нього не було іншого способу привернути до себе увагу Лансдорфа.
— Ви дали їм зрозуміти, що чим більший буде відсів уже в самій школі, тим більше знайдеться згодом підстав дорікнути службі гестапо за недостатню обачність.
— А що з того виходить?
— Треба, щоб такий непридатний матеріал у певній кількості все ж таки потрапляв у школи, інакше, якщо його не виявити, вся подальша відповідальність лягатиме на службу абверу.
— О, та ти шахрай! Де ти цього навчився?
— Мій шеф, крейслейтер Функ, застосовував цей метод до членів Німецько-балтійського народного об"єднання. Він приймав туди всіх охочих. Але потім, саме перед репатріацією, склав величезний список тих, хто, на його думку, не заслуговує довір"я. І Берлін високо оцінив його заслуги і вказав на недостатню роботу агентів гестапо в Ризі.
— Звідки ти це знаєш?
— Я користувався винятковим довір"ям пана Функа.
— Чому?