— Ви, власне, до кого прийшли, пане єфрейтор?
— Я хотів би висловити свої поздоровлення Ніколь…
— Їх двоє — два Ніколь два, — нагадав без усмішки Зубов.
— О, я хотів би відрекомендуватися головному з них, — сказав Вайс, починаючи вже дратуватися. Він не розумів, чому Зубов з такого впертістю не відповідає на пароль.
— Головний Ніколь — ось, — заявив Зубов і вказав очима на дівчину, що знімала з обличчя грим.
Вайс підійшов до неї, ще раз уклонився. Сірі уважні очі зустрілися з сердитими Йоганновими очима.
— То це ви, паші єфрейтор, сиділи на шістдесятому місці? Ви щось хочете мені сказати?
— Так, — підтвердив Йоганн.
— Тут?
— Якщо ваш партнер не заперечує, я хотів би вас куди-небудь запросити.
Зубов сказав дівчині:
— Я проведу його до Полонського.
У невеликому пивному барі вони мовчки пили біля стойки пиво, дуже розведене водою. Зубов кинув власникові бару:
— Учора, пане Полонський, водогін не працював і пиво було міцніше.
— Сьогодні водогін теж не працює, — сказав власник бару.
— Звідки ж стільки води?
— То, пане, мої сльози, — одказав власник бару, — то мої сльози за пропащою моєю комерцією.
Увійшла дівчина з чемоданчиком у руці, голова туго запнута хусткою. Жовта бобрикова жакетка. Обличчя ще лисніє од вазеліну. Вона взяла Вайса під руку й, передаючи чемоданчик Зубову, звеліла:
— Ходімо!
Звернули в провулок, де було темно й бовваніли цегляні руїни.