— Звичайно. Завжди була здоровою, а тут відкрився процес.
— Але ж треба лікуватися.
— Після війни — обов"язково. Та досить на цю тему. — Спитала: — Медаль разом з легендою одержали?
— Ну що ви! — образився Йоганн. — За бойовий подвиг. Вони дали.
— А з дому нагороди є?
— Ні, тільки від німців.
— Вітаю, — сказала вона. — Герой!
— Сподіваюсь на унтер-офіцерське звання.
— Кар"єрист! Ще трохи — й станете генералом або штурмбанфюрером. — Але зразу ж вона серйозно попередила: — Не поспішайте швидко висуватися, я їх знаю: заздрісні, доносять одне на одного. Найбільша небезпека — це швидкий успіх.
— Ви розважливі, як бабуся.
— Ну, досить, — перервала вона. — Досить! — Нахилилась і, мимоволі пригорнувшись до Йоганна, взяла зі столу сигарети.
Йоганн пробурмотів:
— Дивно, лежу на постелі з дівчиною…
— Я вам не дівчина, — грубо перебила вона. — Я вам товариш по роботі. — Та зразу ж по її обличчю пробігла усмішка. — Одному залицяльникові я мало руку не викрутила із суглоба, щоб більше не ліз…
— А хто у вас був інструктором дзю-до? — простодушно поцікавився Йоганн.
— Ну ще чого! — Шепіт її звучав обурено. — Ви надмірно цікаві. — Сказала засмучено: — А я про вас краще думала.
— А що взагалі ви про мене думали?
— Нічого. Просто гадала, буде солідніший товариш. — І знову нахилилася, погасила недокурок. — Слухайте і запам"ятайте: нема ні вас, ні мене. І нічого для нас нема й не буде, поки є все оце. — Її біла рука в темряві немов розсунула стіни кімнатки. — Зрозуміли? — І вже лагідніше: — Будь ласка…
Вони ще поговорили трошки.
— Пора спати, — сказала Ельза, і настала тиша.