Ніхто не відповів, а Гриша Медведєв, — його батько тоді боровся в Іспанії, — замислено промовив:
— Гвадалахара. Мені здається, вона чорна. І ще червона, гаряча, як розрив снаряду.
— А ти звідкіля знаєш, як снаряд рветься?
— Мені весь час батько сниться. Там, на фронті. Ми фашистів і не бачили, хіба тільки на карикатурах, які Борис Єфімов малює. А вони там, в Іспанії, людей убивають. Комуністи борються з ними, людство від фашизму захищають — це справжнє життя. А ми тут лежимо собі в теплі під дахом з ситим черевом і в киви морги граємося, віджартовуємося від життя.
— Ну, сказав Сашко, — у нас своє завдання є: мені зараз найголовніше — диплом захистити. Це зараз моє головне завдання на землі.
Та диплома він так і не захистив. Не встиг.
В управлінні Держбезпеки він склав інструкторам екзамени з багатьох дисциплін, але жодна з них, окрім німецької мови, не входила до курсу інститутського навчання.
Майор, викладач німецької мови, сказав Бєлову:
— Одна помилка у вимові — і в кінці речення поставлять свинцеву крапку. Тому незаслужено одержати в мене п"ятірку так само недостойно, як благати собі життя у ворога…
А Сашко й не збирався нічого одержувати незаслужено.
Де вони зараз, його однокурсники? Може, воюють десь поряд? Цікаво, де Аліса? Коли в інституті дізналися, що він раптом на кілька років поїхав на Північ, як поставилася до цього Аліса? Вона завжди твердила, що смуток їй шкодить. Заплакала вона? Мабуть, ні. А що в неї на душі, ніхто ніколи не знав. Вона вміла мило базікати, говорити про різні дрібниці, аби не згадувати про головне для неї, про її таємницю.
А в неї була таємниця. Одного разу після зустрічі Нового року вона в дверях зіткнулася з Сашком. Аліса завжди співала на інститутських вечорах: у неї було приємне контральто, і багато хто навіть радив їй вступити до консерваторії.
І несподівано вона сказала в своєму звичайному жартівливому топі:
— Ану, ледарю, проведи чарівну дівчину додому, зроби собі таку приємність.
І цілу дорогу вона жартувала й розігрувала Сашка. А коли підійшли до її парадного, злякано оглянулась, підвела обличчя й попросила:
— Поцілуй мене, Сашо. — І додала жалібно: — Можна в губи.
І Сашко невміло торкнувся її невмілих губів. А потім вона зняла з його шиї свої руки, винувато опустила їх, зітхнула:
— Знаєш, більше не будемо.
— Ніколи? — спитав Сашко.
Аліса ясно й твердо подивилася на нього, але голос її затремтів, коли вона сказала: