Дійшовши до Саксонського саду, Йоганн сів на лавку. Почував він себе стомленим, спустошеним, як ніколи. Неприємно було в нього на душі.
До лавки пришкандибав на милицях худий німецький солдат у мундирі, з сердитим обличчям і сів поруч.
— Давно з фронту? — запитав Вайс.
— Два місяці.
— Тяжке поранення?
— Ні. В минулому році записали б тяжке, а тепер вважають — легке. Виходить, знову на фронт.
— Герой!
— Побільше б таких героїв, — усміхнувся солдат, — тоді менше було б таких дурнів, як я.
— Чому ти про себе таке кажеш?
— Тому! — злісно відповів солдат.
— Але все-таки?..
— Добре. Будь ласка. Побилися ми з приятелем так що лейтенант і штурханами підняти не зміг. Забрала нас військова поліція у тюрму. А вночі напали партизани. Ну, вони нас разом із своїми з тюрми і звільнили.
— Смішно, — обережно сказав Вайс.
— Це правильно, — погодився солдат, — комічний номер. Але тільки мій приятель у партизанів залишився, а я втік.
— Молодець! — невідомо кого похвалив Вайс.
— Потім зарахували мене в роту пропаганди розповідати, як над моїм приятелем партизани знущалися.
— Що, і справді сильно мучили?
— Супом, кашею і розмовами про пролетарську солідарність, — буркнув солдат. — Як в"язня фашизму.
— А ти його поховав? — усміхнувся Вайс.
— Ще б пак! Адже він потім через рупор на передовій позиції розповідав усе, як було. Ну і, звичайно, проти війни патякав.