— Виходить, зрадив фюрерові?
— І мені він зрадив! — люто сказав солдат. — І мені! — Витягнув скарлючену ногу. — Ось, свої ж мене і покалічили. Цілили в спину — попали в ноги.
— За що ж?
— За це ж саме. За те, що, мовляв, росіяни німців убивають тільки тому, що вони, німці, все живе нищать.
— А хіба це не так?
— Коли б… Тоді в мене свої ж не стріляли б.
— Хто це «свої»?
— Ви що ж думаєте, — обурився солдат, — вся ця шестимільйонна сволота, яка за комуністів голосувала, в концтаборах сидить? Ні, вони теж на фронті.
— А твій приятель що, комуніст?
— Ні, просто муляр з гамбурзької судоверфі.
— То чому ж він перебіг до росіян?
— Приголубили за те, що робітник. От він і розквасився.
— А ти наці?
— Хотів, але не прийняли: мій брат був червоним.
— А де він зараз?
— Батько погарячкував, голову йому молотком пробив, коли мене через нього в штурмовики не прийняли. — І солдат додав роздумливо: — Батько мене більше любив, ніж його. Я хлопець був здібний, багато міг досягти, коли б не брат. — Подивився на свої скарлючені ноги, сказав з надією: — От і добре було б, якби на фронті знову до роти пропаганди потрапити, — це краще, ніж передова. Я і в госпіталі часу не гаяв, як інші, і підчитував, що треба. Може, візьмуть…
Йоганн уже неуважно слухав солдата. Його раптом заполонила одна думка, обпекла своєю ясною, простою і необхідною силою. Машинально кивнувши солдатові, він підвівся і швидко пішов до виходу з парку.
І хоча він лише в крайньому випадку дозволяв собі відвідувати Зубова, зараз у цьому виникла гостра і невідкладна необхідність. Адже, як казав Баришев, у плані кожної операції має бути передбачено все, аж до її анулювання, поки це ще можливо.
Йоганн був зосереджений на тому, що йому відкрилося зараз як основна мета операції. І поки віл ішов до будинку Брігітти Вейнтлінг, думка його працювала напружено, чітко, обачно, з тією холодною ясністю, яка приходить раптово.
Він знайшов необхідну ланку, зумів відокремити основне від другорядного.