— Знаєш, — презирливо мовив Генріх, — ти завжди був надто логічний. Такий і залишишся на все життя. Так от, слухай. У Берліні я читав зведення, складені статистичною групою генштабу. Там працюють видатні німецькі математики. Вони мають навіть обчислювальні машини. Вони підраховують, скільки людей убивають, калічать щодня, щогодини, щохвилини, щосекунди. І вони не вважають свою роботу жахливою. Але для мене все це нестерпно. Що може бути зараз ганебніше, ніж називатися людиною!
— Ти що, злякався наших втрат на фронтах? Не віриш, що ми переможемо?
— Я боюсь іншого, — сказав Генріх. — Боюся лишитися живим, якщо ми переможемо в цій війні. Адже ми, німці, заслуговуємо, щоб усіх нас знищили в таборах смерті, як ми зараз знищуємо інших людей, або жодна людина взагалі не повинна лишитися живою, якщо тільки вона людина.
— Наскільки мені відомо із допитів військовополонених, — зауважив Вайс, — радянські люди, наприклад, незважаючи на все, упевнені, що гітлерівці — це одне, а німецький народ — зовсім інше.
— Дурниці! — гаряче вигукнув Генріх, — Німці — це німці, і всі вони однакові.
— У тебе сьогодні буде можливість засумніватися в цьому.
Генріх зблід, сказав люто:
— Так, я дав згоду поїхати в тюрму. Але знаєш чому? Я мушу знати, чому ці німці вирішили вчинити так: тому що боягузи і злякалися, що не зможуть стати катами, чи тому, що хоробрі і хотіли бути такими німцями, яких я не бачив, але хотів би бачити…
— Нащо? Щоб брати участь у їхній страті?
— Якщо такі німці є, то я вважав би для себе за честь…
— Щоб тебе стратили п"ятим?
— Нехай.
— Непоганий подарунок Гітлерові! Племінник Віллі Шварцкопфа добровільно йде на страту. — Йоганн доторкнувся рукою до Генріхового плеча. — Знаєш, ти просто заплутався. Коли б ти відмовився бути присутнім під час страти, це вважалося б зрадою фюрерові. — Йоганн помовчав і сказав серйозно: — Я дуже хвилююся за тебе, Генріху. Але коли ти вирішив поїхати в тюрму, виходить, все гаразд. — Глянув на годинник, підвівся. — Мені вже час.
— Одну хвилину, — твердо попросив Генріх і пильно подивився Йоганнові в очі. — Якщо ці хлопці відмовилися бути катами не тому, що боягузи, а тому, що хоробрі, клянусь тобі: або я їх визволю з тюрми, або приєднаюся до їхньої компанії!
— Побачимо, — усміхнувся Вайс. Потім стримано зауважив: — Ти племінник Віллі Шварцкопфа і можеш багатьох стратити. Але врятувати від смерті навіть когось одного ти неспроможний. — Пообіцяв: — Я зайду до тебе, як тільки після всього цього ти помиєш руки. Сподіваюся, ти розповіси мені про свої враження?
— Яка ти все-таки цинічна тварина! — обурено вигукнув Генріх.
— Так! — весело ствердив Вайс. — Саме так! А з тебе, здається, не вийшла тварина? Можливо, тебе це не влаштовує? В такому разі пробач…
Власне, вся ця розмова дала Йоганнові лише хистку основу для висновків про справжній душевний стан Генріха. І якщо в його збентеженні Вайс виявив нехай крихітні, але все ж надійні острівки совісті, то твердо покладатися на них поки що не було підстав. Адже під ними могла виявитися лише безодня легкодухості, розгубленості, та й тільки.
Відомості про берлінське Генріхове життя, які вдалося зібрати Вайсові, були непривабливі: чванливий, пиячить, брав участь разом з Герінгом у нічному авіаційному нальоті на Лондон, свій у вищих націстських колах.
Побував у Роммеля в Африці. І нібито порадив йому з метою самореклами відпускати іноді на волю полонених англійців. Повернувшись на батьківщину, вони без упину розхвалювали Роммеля, і це викликало заздрість у багатьох генералів вермахту.