— Що означає «не бачив»? — запротестував Зубов. — А де я зараз, не в Варшаві, чи що?
— То не Варшава, — сумно мовив Ярослав. — То зараз гіркі руїни.
Зубов не згоджувався:
— Фашисти понівечили Варшаву, а варшав"ян ні: адже ви не погодились капітулювати.
— Як же так! — зітхнув Ярослав.
— Тут кожний обгорілий камінь — це пам"ятник людській стійкості.
— То так. Вдячний вам за ці слова. — І Ярослав схилив голову з акуратним проділом.
— Правильні слова сказати не важко. А ось воювати за них — це інша річ.
— О, ви так добже воюєте за Варшаву, пане Зубов, що я давно вже вважаю вас почесним громадянином нашого міста.
Зубов зніяковів.
— Ну, такого я ще не заслужив. А ось тебе я запропонував би на майбутню мармурову дошку героїв. — І одразу сердито додав: — Але тільки щоб не посмертно!
— Такої гарантії я вам дати не можу, — усміхнувся Ярослав.
— Зобов"язаний, — твердо сказав Зубов.
— А про себе ви можете дати таку гарантію? — єхидно поцікавився Ярослав.
Зубов образився:
— Я лейтенант, а ти цивільний.
— Я поляк, — з гордістю сказав Ярослав. — І якщо ви, пане лейтенант, загинете на польській землі, то, знайте, я ляжу поруч з вами.
— Значить, дозволиш німцям уколошкати себе?
— То буде наша з вами спільна помилка, — усміхнувся Ярослав.
Познайомилися вони ще взимку, коли Зубов і його бойовики врятували юнака від переслідування гестапівців. А гналися за ним тому, що він кинув через паркан, прямо на дах армійських складів, що межували з залізницею, саморобні термітні запалювальні пакети. Люди Зубова привели попеченого Ярослава Чижевського на одну з явок, надали йому медичну допомогу. Довідавшись, хто його врятував, він сказав манірно-ввічливо: