— Щоб росіяни врятували їх?! Це було б настільки фантастично, що після такого повідомлення треба застрелитися або…
— Що «або»?
— Та нехай тобі біс! Патякаєш казна-що…
— Я повторюю, — пильно дивлячись в очі Генріхові, сказав Вайс. — Якщо це станеться, і росіяни врятують засуджених до страти німців, і в тебе буде можливість побачитися з ними і вислухати їх, тоді що?
— Це неймовірно!
— Я прошу тебе, скажи, що б ти зробив?
— Я б зустрівся з ними…
— Ти присягаєшся?
— Ти так наполягаєш, що я починаю думати, чи не доручили тобі перевірити мене.
— Хто?
— Гестапо.
— Ну що ж, — в задумі спроквола сказав Йоганн. — Ти маєш, рацію. Так от, щоб у тебе було підтвердження цього. — Він глянув на годинник. — Через годину ти подзвониш у тюрму і довідаєшся, що засуджені до страти втекли.
— Ще чого! Ти, виявляється, вельми обізнаний абверівець. Але навіщо відкладати? Я подзвоню зараз, і мені повідомлять про їхню втечу.
— Ні, — сказав Вайс. — Що рано.
— А якщо я зараз подзвоню?
— Тоді їх не пощастить урятувати.
— Виходить, якщо я не подзвоню, то стану ніби співучасником їхньої втечі.
— Так само, як і я, — сказав Вайс.
— Ну навіщо ти мене дуриш?! — прикро зморщився Генріх.
— Я попереджаю: якщо ти не подзвониш протягом тридцяти хвилин, — холодно сказав Вайс, — ти станеш співучасником їхньої втечі.