— Господи! — вигукнув Генріх. — Адже ж у цій нейтральній країні могутні банки і кожна більш або менш визначна в імперії людина тримає там секретні вклади — гарантію на всі випадки в житті. Зрозумів? Ні, — повторив він, — все-таки ти провінціал.
— Так, звичайно. Хотів би я побувати в Берліні. Берлін — місто моєї мрії.
— Добре, — пообіцяв Генріх, — я тобі при нагоді покажу Берлін.
— Коли закінчиться війна?
— А ти що, дуже поспішаєш?
— У всякому разі, я не хотів би знову розлучатися з тобою, — щиро запевнив Вайс.
— Я теж, — стримано сказав Генріх.
І знову почалися поїздки по концентраційних таборах. Це були спеціальні дитячі табори або такі, де разом з дорослими ув"язнювали й дітей.
Вайс безпощадно ввів Генріха у курс свого відрядження, змусив стати свідком дивовижної, страшної процедури, пов"язаної з перевіркою, і відбором для експорту за кордон сотень виснажених дітей, що нагадували скелети. Їх викупляли родичі.
Обезкровлені вбивчим донорством, мляві, байдужі до всього, діти байдуже питали, коли бачили панів офіцерів: «Що, нас уже в газокамеру, так?» Коли вони запитували про це, їхні обличчя були нерухомі й безстрашні: адже ніщо в світі вже не могло налякати їх; вони пережили всі земні жахи і звикли до них, звикли до трупів, які вранці самі витягали з бараків.
Все це так вплинуло на Генріха, що Вайс став боятися, як би він, доведений до розпачу, не наклав на себе руки або раптом не почав в упор стріляти з пістолета у представників охорони і адміністрації, що їх супроводжували.
Вихід був один: вирушаючи в черговий концтабір, Вайс тепер змушував Генріха залишатися в готелі, де той на самоті звичайно напивався до нестями.
Але що міг Вайс зробити? Треба було закінчити все, пов"язане з відрядженням, тим більше, що, крім дітей, яких належало продати родичам, він, користуючись своїми особливими повноваженнями, заніс до списків евакуйованих з табору багатьох із тих, кого ще можна було врятувати.
Вайс уже повідомив Зубову, щоб той, об"єднавши своїх людей з польськими партизанами, готувався до нападу на охорону ешелону, в якому повезуть дітей, що не мають родичів. Цих дітей Вайс включив до окремої найчисленнішої групи. Передбачалося, що, коли дітей буде звільнено, їх візьмуть у свої сім"ї ті, хто захоче стати їм за батьків.
Тільки після того, як Вайс шифровкою повідомив Зубову, де стоятиме залізничний состав і коли почнеться посадка в нього дітей, він зміг вважати своє завдання завершеним. Тим більше, що під виглядом конспірації всього комерційного підприємства СС йому вдалося домогтися, щоб дітей не супроводжувала спеціальна озброєна охорона; турбуватися про них було доручено дружинам керівників табору, хоч слід сказати, що багато хто з цих дам були не менше, ніж їхні чоловіки, жорстокі та уміли користуватися канчуком і пістолетом.
Перед від"їздом Вайс зайшов за Генріхом у готель і побачив його у стані нестямного відчаю. Він сказав: або Вайс допоможе перестріляти всю цю сволоту, що знущається з дітей, або він зробить це сам. Якщо Йоганн спробує заважати йому, він застрелить його.
— Добре, — сказав Вайс, — я допоможу тобі. Але спершу допоможи врятувати дітей.
— Як?! — закричав Генріх. — Як?
— Ти маєш ще кілька днів. Тільки не гарячкуй. У мене є відомості про польських підпільників. Зв"яжися з ними. Я навчу тебе, як це зробити.
— А ти?