— А хто мені розповість про цю бесіду?
— Та я ж! Келер мені розповість, а я тобі.
— Ні, — заперечив Вайс — Треба, щоб інформація була точна.
— А хіба я не зможу запам"ятати, що мені Келер скаже? — здивувався Зубов.
— Треба, щоб під час самої бесіди, крім Келера, хтось іще зміг скласти думку, про цих німців.
— Добре, я послухаю, що вони казатимуть.
— Тобі не можна.
— Чому?
— Тобі, Альошо, треба було б не в ворожому тилу працювати, а на фронті батальйоном командувати.
— А тут я погано воюю? — образився Зубов.
— Так ось що. — Вайс підвівся. — Доручаю тобі бути присутнім на бесіді, але ніхто з них не повинен тебе бачити.
— Здоровенькі були! Та що, я людина-невидимка?
— Ти зрозумій, — почав уже благати Вайс. — Зрозумій, відчуй до кінця: найбільша вада в тебе, найнебезпечніша, що ти не хочеш боятися, ну, просто відчувати страх.
— Що я, нікчема якась? — обурився Зубов.
— Так от, — зупинив його Вайс. — Ти ж добре знаєш, що не тільки собою ризикуєш, але й мною, і всіма, хто входить до твоєї групи. І хоч як героїчно ти загинув би, твоя смерть по відношенню до всіх нас буде зрадою. Бо тебе вб"ють не як німця, а як радянського бойовика-розвідника і ти всіх нас потягнеш за собою. Зрозумів? До речі, затям: Брігітту тоді теж повісять. Повісять через якусь безглузду необачність, схожу на оцю ось, — Вайс перекривив: — «Поговорю». А якщо один з врятованих німців надумає потім покаятися і зрадить свого спасителя?
Зубов не стримався, щоб не всміхнутися.
— Правильно. Навіть у біблії такі факти записано. І через те, що не вивчив святого письма, я теж можу постраждати.
Вайс не підтримав жарту:
— Затям ще одне. Якщо ти загинеш, інший муситиме зайняти твоє місце. Ти знаєш, що це нелегко. Поки це влаштується, чимало наших людей, набагато цінніших за нас з тобою, загинуть. І ти, і я будемо винні в їхній загибелі.
— Зрозуміло, — сумно погодився зрештою Зубов. Вайс усміхнувся і, подобрішавши, мовив захоплено: