— Життя дається тільки одне, і хочеться прожити його бадьоро, змістовно, красиво. Хочеться грати визначну, самостійну, благородну роль, хочеться бути творцями історії, щоб наступні покоління не мали права сказати про кожного з нас: «То був нікчема», або ще гірше…
— Хто це сказав? — зацікавлено спитав Зубов.
— Чехов.
— От не думав!
— Чому?
— Та він такий тихий, задушевний, і раптом… — Зубов на мить замислився. Потім сказав твердо: — Твоя правда, треба як у шашках: на три ходи вперед продумувати.
Через два дні Зубов грунтовно інформував Вайса про бесіду Келера із звільненими німцями і про свої враження.
Вайс вирішив, що для зустрічі з Генріхом з цієї четвірки найбільш підхожий Хеніг. Клеменсу Хенігу, врівноваженому й небалакучому, було вже за сорок. Демонстративно відмовляючись брати участь у страті радянських військовополонених, він сподівався, що його підтримають інші солдати, але цього, на жаль, не сталося. Він звинувачував у цьому себе: виходить, не досить активно вів антифашистську пропаганду в батальйоні, і тому його вчинок не дав того ефекту, на який він сподівався.
— Серйозний німець, — схвально закінчив Зубов, переказуючи Хенігові слова.
— Правильно, — погодився Вайс. — Кращої людини і не придумаєш. — І детально пояснив Зубову, яке доручення Келер, ніби від свого імені, повинен дати Хенігові.
Незабаром Генріх зустрівся з Клеменсом Хенігом, але Вайс не став розпитувати Генріха про це. І Генріх, у свою чергу, не вважав за потрібне ділитися з Вайсом своїми враженнями про цю зустріч.
Через кілька днів Зубов повідомив, що в призначений тайник Генріх Шварцкопф поклав копії дуже цінних документів.
Тепер Вайс вважав, що можна запитати Генріха, яке враження справив на нього Хеніг.
Генріх відповів скоромовкою, що цього німця врятувала партизанська група противника. Мабуть, він відмовився страчувати військовополонених не з політичних мотивів, а з гуманних почуттів.
Ця раптова Генріхова потаємність порадувала Вайса.
І взагалі поведінка Генріха змінилася. Він зробився небалакучий, зовсім перестав пити: навіть у ресторані в товаристві есесівських офіцерів наливав у свій бокал лише мінеральну воду.
Якось один офіцер дозволив собі пожартувати з цього приводу. Генріх з нищівною зневажливістю втупився в жартівника і так зловісно запитав, чи не адресовано цей жарт одночасно й фюрерові, який є найвищим зразком стриманості, не п"є нічого, крім мінеральної води, що обличчя есесівця посіріло і він довго вибачався перед Генріхом, злякано зазираючи в його невблаганні суворі очі.
Тепер, коли вони залишалися вдвох, ролі їхні мінялися: вже не Вайс допитував Генріха, в чому той вбачає мету життя, а Генріх наполегливо випитував про це у Вайса. І якщо раніше Генріх у гніві викривав мерзенну поведінку берлінських правлячих кіл, то тепер, коли Вайс намагався розповідати про звичаї старших офіцерів абверу, Генріх перебивав його, стверджуючи, що рейх не рай, а держава, яка відкрито оголосила насилля своєю політичною доктриною. І ті, кому доручено здійснювати політику рейху, повинні мати міцні нерви і таку ж мускулатуру. Щодо моралі й звичаїв, то аморально застосовувати ці поняття до людей, які звільняють життєвий простір для встановлення на ньому нового порядку.
Вайс слухав просторікування Генріха, радіючи з тої швидкої метаморфози, що з ним сталася. Що не день Вайс усе більше поважав його. Генріх став надзвичайно обережний, не хотів бути відвертим навіть з ним, з Вайсом. Він зробився цілеспрямованим, стриманим. Зникла квола, нестійка істота-мученик, яку зовсім недавно називали Генріхом Шварцкопфом.
І Вайс із задоволенням помічав, що Генріх ніби відходить од нього, заклопотаний «особливо секретним дорученням Берліна», як він сказав.