Вогні міста зникли за обрієм. Гладенька й тиха поверхня річки та осяяні повним місяцем луки на обох берегах, які вони бачили зі своєї темної веранди, перетворилися на суцільну рівнину, що ледь мерехтіла світляними зблисками.
Вряди-годи з темряви виринала хатина під солом’яною стріхою, а яскраве вогнище побіля неї повідомляло, що там продають дрова для пароплавних казанів. Флорентіно Аріса зберігав туманні спогади про свою подорож, здійснену в молодості, і видиво річки оживляло їх сліпучими спалахами, наче вони були вчорашні. Він поділився деякими з Ферміною Дасою, сподіваючись розворушити її, але вона й далі мовчки курила, перебуваючи в якомусь іншому світі. Тоді Флорентіно Аріса відігнав свої спогади і залишив Ферміну Дасу наодинці з її власними, а вона тим часом усе скручувала та скручувала цигарки, відразу їх і припалюючи, аж поки в коробці не залишилося ні тютюну, ні паперу. Музика замовкла десь опівночі, гомін пасажирів почав стихати і розпадатися на окремі сонні шепотіння, і двоє сердець залишилися самі-одні на темній веранді, живучи в ритмі чахкання пароплава.
Через тривалий час Флорентіно Аріса подивився на Ферміну Дасу і в світлі, яке відбивалося від річкової води, побачив примарний профіль статуї, пом’якшений лагідним голубим світінням, і зрозумів, що вона мовчки плаче. Але замість утішити її або зачекати, поки в неї висохнуть сльози, як їй би хотілося, він раптом відчув панічний страх.
— Ти хочеш залишитися сама? — спитав тихо.
— Якби хотіла, то не просила б тебе зайти, — відповіла вона.
Тоді він простяг у темряві пальці, холодні як лід, і навпомацки знайшов її руку — вона чекала його. Обоє зберегли досить ясності розуму, щоб у першу блискавично коротку мить зрозуміти: жодна з двох рук не була тією рукою, яку вони собі уявляли, перш ніж її торкнутися, — ні, то були руки старі й кощаві. Але в наступну мить вони вже були тими самими, сподіваними. Ферміна Даса заговорила про покійного чоловіка, заговорила як про живого, і Флорентіно Аріса зрозумів у цю хвилину, що й для неї настав час із гідністю, з гордістю, з невтримним бажанням жити запитати себе, що ж їй робити далі з коханням, яке залишилося без господаря.
Ферміна Даса перестала курити, щоб не забирати руки, яку він тримав у своїй. Вона була вся в тривозі й намагалася зрозуміти саму себе. Важко було уявити собі кращого чоловіка, ніж той, якого мала вона, і все ж таки, спогадуючи своє життя, вона знаходила там більше прикрого, ніж приємного, аж надто багато взаємних непорозумінь, даремних сварок, неспокутуваних кривд. Зітхнувши, вона раптом сказала:
— Аж не віриться, як можна ночувати себе щасливою протягом багатьох років, здолати стільки труднощів, стільки непорозумінь, хай їм грець, — і не знати, чи це кохання чи ні.
Коли вона виговорилася, хтось погасив місяць. Пароплав сунув уперед своєю розміреною ходою, ступаючи однією лапою, потім другою, — мов величезний звір, що підкрадається до своєї жертви.
Ферміна Даса отямилася від тривожних роздумів.
— А тепер іди, — сказала вона.
Флорентіно Аріса потис їй руку, нахилився й хотів поцілувати її в щоку. Але вона зупинила його, сказавши своїм хрипким і лагідним голосом:
— Не треба. Від мене тхне старою бабою.
Вона чула, як він вийшов у темряві, чула його кроки на сходах, чула, як він перестав існувати для неї до наступного дня. Ферміна Даса припалила ще одну сигарету і, поки курила, побачила доктора Хувенала Урбіно в його бездоганному лляному костюмі, з його професійною пунктуальністю, з його сліпучою принадністю та офіційно узаконеною любов’ю — він прощався з нею, махаючи своїм білим капелюхом з корабля минулого. «Ми, чоловіки, — бідолашні раби забобонів, — сказав він їй одного разу. — І навпаки, коли жінці закортить віддатися тому чи тому чоловікові, нема такого паркану, через який вона не перестрибнула б, нема фортеці, яку вона не зруйнувала б, нема жодного правила моралі, якого вона не переглянула б аж до основи. Сам Бог у такому випадку її не зупинить».
Ферміна Даса сиділа нерухомо до самого світання, думаючи про Флорентіно Арісу і уявляючи собі не пойнятого розпачем хлопця, що сидів на чатах у парку Євангелістів, спогад про якого не збуджував у ній навіть іскорки смутку, а такого, яким він був тепер, немічного й кульгавого, проте реального чоловіка, який тепер постійно був поруч із нею, але не завжди знав, як йому слушно повестися. Поки пароплав, чахкаючи парою, брався проти течії назустріч першим рожевим барвам уже близького світанку, вона благала Бога тільки про те, щоб Флорентіно Аріса зрозумів, з чого йому почати, коли завтра вони знову зустрінуться.
Він усе зрозумів як треба. Ферміна Даса розпорядилася, щоб стюард дав їй поспати, скільки вона захоче, і коли прокинулася, на її нічному столику стояла ваза з білою, свіжою і ще вогкою від роси трояндою, а біля вази лежало послання від Флорентіно Аріси на стількох аркушах, ніби він почав писати його, тільки-но попрощався з нею, послання спокійне, де він намагався лише виразити душевний стан, у якому перебував від учорашнього вечора, — тон листа був, як і завжди, ліричний, як і завжди, риторичний, але позначений цілковитим усвідомленням реальності. Ферміна Даса прочитала його з деяким почуттям сорому за себе, бо серце в неї калатало, мов несамовите. В кінці послання він просив її попередити стюарда, коли вона буде готова, бо капітан чекає на них у своїй рубці, щоб показати їм пароплав.
Вона була готова об одинадцятій, її вимите тіло пахло квітковим милом, на ній була проста вдовина сукня з сірим серпанком, і вона цілком оговталася від бурхливих переживань учорашнього вечора. Замовила скромний сніданок стюардові в бездоганному білому костюмі, який був у особистому розпорядженні капітана, проте не стала ним переказувати, щоб по неї прийшли. Сама піднялася на палубу, засліплена безхмарним небом, і побачила Флорентіно Арісу в капітанській рубці, де він розмовляв з капітаном. Він здався їй якимсь не таким, і не тільки тому, що вона дивилася тепер на нього іншими очима, — він і справді змінився. Замість жалобного вбрання, яке він носив усе життя, сьогодні на ньому були білі, дуже зручні черевики, лляні штани й сорочка з відкритим коміром та короткими рукавами, прикрашена його монограмою, вигаптуваною на нагрудній кишені. На голові він мав шотландську беретку, теж білу, а поверх неодмінних окулярів від короткозорості за допомогою спеціального пристрою були прилаштовані темні скельця. Було очевидно, що все на ньому новісіньке, недавно куплене умисне для цієї подорожі, — все, крім паска з коричневої шкіри, який Ферміна Даса помітила з першого погляду, як ото відразу помічаєш муху в супі. Побачивши його таким, одягненим задля неї так екзотично, вона мимоволі збентежилась, і густий рум’янець залив її щоки. Вітаючись із Флорентіно Арісою, вона вже спохмурніла, і він спохмурнів у свою чергу, побачивши, як спохмурніла вона. Усвідомлення того, що вони поводяться, як молоді закохані, змусило їх спохмурніти ще дужче, а усвідомлення того, що обоє вони похмурі, довело їхню похмурість до такого стану, що це помітив і капітан Самаритано, аж затремтівши від співчуття. Він допоміг їм вийти зі скрути, протягом двох годин пояснюючи систему управління судном та його загальний устрій. Вони пливли дуже повільно річкою без берегів, яка розливалася по широкій заплаві до самого обрію, петляючи між піщаними косами. Та коли в гирлі вода була бурхлива й каламутна, то на мілкому — тиха й прозора, віддзеркалюючись металевим полиском під променями гарячого сонця. Ферміні Дасі здавалося, ніби навколо них дельта, по якій розкидано безліч піщаних острівців.
— Це те жалюгіддя, що залишилося нам від річки, — сказав їй капітан.
Флорентіно Аріса був неабияк здивований, як усе тут змінилося, а ще більше здивувався він наступного дня, коли пливти стало дуже важко, і він зрозумів, що головне річище Магдалени, одне з найповноводніших у світі, перетворилося на ілюзію, на далекий спогад. Капітан Самаритано пояснив їм, що нерозумне вирубування лісів за півсотні років заподіяло річці смерть: пароплавні казани пожерли дрімучу сельву з гігантськими деревами, яка майже пригнічувала Флорентіно Арісу під час його першої подорожі. Ферміні Дасі не судилося побачити тварин, які навідували її у снах: мисливці за шкурами з новоорлеанських чинбарень винищили кайманів, які прикидалися мертвими, цілі години лежачи з роззявленою пащею у виярках понад берегом і полюючи таким робом на метеликів; папуги зі своєю тріскотнявою та мавпи зі своїми божевільними криками вимирали в міру того, як зникали зелені хащі; морські корови з великими цицьками матерів, що годували своїх діток та тужно плакали достоту жіночим голосом на піщаних обмілинах, були винищені бронебійними кулями мисливців, що полювали на них задля втіхи, і припинили своє існування як біологічний вид.
Капітан Самаритано ставився до морських корів майже з батьківською ніжністю, бо вони здавалися йому жінками, яких покарано за безумство в коханні, й він вірив у легенду, ніби то були єдині самиці без самців у всьому тваринному світі. Він завжди забороняв, щоб у них стріляли з борту пароплава, як то було заведено, попри закони, які це забороняли. Один мисливець із Північної Кароліни, маючи офіційний дозвіл на полювання, не підкорився його наказу і влучним пострілом зі свого «спрінгфілда» розтрощив голову морській корові, яка була з дитям. Перелякане маля моторошними зойками оплакувало загиблу матір. Капітан звелів своїм матросам принести сироту на борт, щоб урятувати його, а мисливця висадив на пустельний піщаний острівець, де лежав труп убитої ним матері. Після дипломатичного протесту капітан відсидів півроку у в’язниці й мало не втратив ліцензію на водіння суден, але був сповнений рішучості зробити те саме стільки разів, скільки буде треба. Правда, той епізод увійшов до історії: осиротіле маля морської корови, яке виросло й багато років жило в зоологічному саду рідкісних звірів у Сан-Ніколас-де-лас-Баранкасі, було останнім представником цього виду, якого бачили на річці Магдалені.
ebooksa