Картина була алегорією на злі сили, показувала їхній перехід від більшої ланки до меншої. Людей стискає лихо, а вони, своєю чергою, стискають інших. Якщо сила — це крик, то людське життя минає у відлунні інших людей. Луна сильніших заглушує слабших. Там була ще одна дуже важлива деталь: Дашвонт замкнув ланцюг рук. Ліве зап’ястя Дзеркала, дівчинки-рабині, було міцно стиснуте її молодою господинею, а от правою вона стискала вже ліве зап’ястя Ханзада Беґум. Вони стояли колом, три розгублені створіння, і, утворивши це коло, маляр давав зрозуміти, що луна сили може також мати зворотну дію. Дівчинка-рабиня колись зможе ув’язнити королівську панну. Історія може дряпати кігтями і вгору, і вниз. Могутні можуть бути розбиті криками немічних.
Зображаючи Кара Кьоз вже дорослішою, коли вона, перебуваючи у полоні, вступала у повноту своєї юної вроди, стало очевидним, що Дашвонтовим пензлем водили вищі сили. Краса його полотен настільки вражала своєю потугою, що Бірбал, дивлячись на них уперше, передбачливо сказав:
— Я боюся за митця, бо він настільки закохався у цю жінку минулих літ, що йому буде важко повернутися в сьогодення.
У дівчині-підлітку, променисто прекрасній юній дівчині, яку зобразив, а радше, відновив Дашвонт, Акбар раптом упізнав, і то майже напевно,
Герат, так звана «Флоренція Сходу», підкорився Шайбані, або Хану Гіркий Полин, одразу після того, як він захопив Самарканд, і саме тут Ханзада, Кара Кьоз і дівчина-Дзеркало провели більшість своїх років полону. Люди казали, що світ — це океан, в океані є перлина, і такою перлиною був Герат.
— Якщо ти в Гераті простягнеш ногу, — казав Навої, — то обов’язково штовхнеш поета.
О казковий Герат мечетей, палаців та базарів із літаючими килимами! Так, це було чудове місто, поза сумнівом, думав імператор, але Герат, який малював Дашвонт, осяяний вродою забутої принцеси, був Гератом, з яким не міг зрівнятися реально існуючий Герат, бо то був Герат мрії — для жінки мрії, в яку, як і пророкував Бірбал, маляр безнадійно закохався. Дашвонт малював день і ніч, цілими тижнями, не відпочиваючи жодного дня. Він ще більше схуд, а його очі геть вилазили з орбіт. Колеги-малярі почали побоюватися за його здоров’я.
— Він так
Це так само, як і Бірбалове зауваження, було тонким спостереженням, яке дуже швидко стало дійсністю.
Дашвонтова меланхолія прогресувала, і його колеги почали побоюватися, аби він не завдав собі якоїсь шкоди. Вони по черзі стежили за ним; робити це було неважко, бо він не відривав очей від роботи. Вони бачили, як він, охоплений останнім божевіллям митця, підняв картини, обійняв їх і шептав: «
Річ у тому, що попри майже постійну пильність доглядачів, йому вдалося якимось чином зникнути. Його більше не бачили ні в могольському дворі, ні деінде в Сикрі, ні де-небудь в Індії. Його тіла не знаходили винесеним водами озера на берег, ні повішеним на бантині. Він просто зник, наче й ніколи не жив, а разом з ним зникли і всі картини
— Поставте раму назад, — наказав Акбар, — нехай бідний хлопець відпочине.
Після виконання Акбарового наказу історія з Дашвонтом спочила там, де вона і повинна спочити — на узбіччі історії. А в центрі композиції знову постали головна героїня та її новий коханий — забута принцеса пані Чорні Очі, або ж Кара Кьоз, або ж Анжеліка, і Шах Персії, що стояли обличчями одне навпроти одного.
«Там, де впаде на землю сім’я повішеного чоловіка, — читав уголос іль Макія, — буде знайдено мандрагору».
Коли Ніно Арґалія і його найщиріший друг Ніколо, або ж «іль Макія», були малими хлопцями і збиралися разом у Сант-Андреа в передмісті Перкуссина, що у Флоренції, то мріяли про окультну силу над жінками. Адже в їхньому лісі мусив же колись повіситися чоловік, вирішили вони, і місяцями блукали, шукаючи мандрагору на землях Ніколової родини — у дубовому лісі Каффаджіо та у
Бернардо біг з двома хлопцями, наляканий і схвильований водночас, так само як хлопці. Бернардо був людиною вченою, жвавою, миролюбною, і кров його не приваблювала, але повішений архієпископ — це інша справа, на це варто подивитися. Хлопці прихопили з собою олив’яні чашки на випадок потрібних крапель. На П’яцца вони натрапили на приятеля Аґостіно Веспуччі, який голосно демонстрував повну зневагу до кровожерливих мертвих, вигукуючи:
— Курва ти! Курва твоя
А вони крутилися на вітрі й смерділи. Аргалія й іль Макія розповіли Аґо про мандрагорове замовляння, і він, схопивши чашку, став під архієпископів член. Потім у Перкуссині всі троє хлопців поховали дві чашки, проказуючи, як вони вважали, сатанинські вірші, а тоді почалося довге і безрезультатне чекання на появу паростків рослин кохання.
Спочатку було троє друзів — Антоніно Аргалія, Ніколо «іль Макія» й Аґо Веспуччі. Золотоволосий Аґо, найбалакучіший із трійці, був одним із багатьох Веспуччі, пробивних і сварливих, що мешкали пліч-о-пліч у переповненому міському районі Оґніссанті, торгуючи оливковою олією, вином та вовною по всьому Арно у