Фантастика Всесвіту. Випуск 4 ,

— Але ж за нами прийде задрипане папське військо, ми ж бо вбили попа, — бурмотів Аґо. — А також військо задрипаного короля Неаполя.

Тим часом кузена Аґо, несамовитого двадцятичотирирічного Амеріґо або Альберіко Веспуччі, невдовзі відрядили з його дядьком Ґуїдом до короля Франції, аби заручитися допомогою для уряду Медичі. Коли Амеріґо вирушав до Парижа, з вогників в очах було легко судити, що його більше цікавить подорож, а не король. А от Аґо було не до подорожей.

— Я знаю, ким стану, коли виросту, — сказав він своїм друзям у перкуссинському мандрагоровому лісі, в якому не було мандрагори. — Я продаватиму бісових овець або ж стану виноторговцем чи ще кимось таким, а якщо зможу пробитися на громадську службу, то стану бісовим писарем, нікчемним, безнадійним діловодом без майбутнього.

Незважаючи на суворість свого канцелярського майбутнього, Аґо любив вигадувати різні історії. Його історії, як і пригоди Поло, були фантастичними морськими подорожами, і хоч ніхто не вірив і слову з того, що він розповідав, проте всі слухали, а особливо любили його вигадку про найвродливішу дівчину за всю історію міста або ж навіть від створення землі. Минуло два роки відтоді, коли Симонетта Кагганео, що вийшла заміж за кузена Аґо Марка Веспуччі, якого поза очі називали Рогатий Марко, або ж Марко Закоханий Дурень, померла від сухот і сповнила всю Флоренцію жалобою, оскільки Симонетта мала чисту і світлу вроду, настільки вражаючу, що не було такого чоловіка, який би, глянувши на неї, не потрапив у полон палкого кохання, не було також і такої жінки; це стосується міських псів, котів і, може, навіть хвороби, що також любила її, і тому жінка померла у віці двадцяти чотирьох років. Симонетта Веспуччі одружилася з Марком, але йому доводилося ділитися нею з усім містом, що він і робив, спочатку з покірною добродушністю, а громадяни того хитрого міста, що на все дивилися крізь пальці, тільки переконувалися у браку клепок у його голові.

— Врода — це громадське надбання, — казав він з ідіотською невинністю, — так само як річка чи золото у скарбниці, або ж світло та повітря Тоскани.

Художник Алессандро Філіпепі малював її багато разів до і після смерти, малював її одягненою й оголеною, як Весну, і як богиню Венеру, і навіть як саму себе. Позуючи, вона називала його «моє маленьке барильце», тому що завжди плутала Алессандро з його старшим братом, якого люди називали «Botticelli» — «Маленьке Барильце» через його цибулеподібну статуру. Молодший Філіпепі, художник, аж ніяк не був схожий на барильце, але якщо того хотіла Симонетта, то він не заперечував і відгукувався на прізвисько.

Такою чарівною була сила Симонетти. Вона могла перетворити чоловіків на що хотіла — на богів чи декоративних собачок, або ж на маленькі барильця чи ослінчик під ноги чи, зрозуміло, коханців. Вона могла наказати хлопцям піти на вірну смерть, аби довести свою любов до неї, і вони би це з радістю зробили, але для такого вона мала надто добру вдачу і ніколи не використовувала своєї величної сили для чогось злого. Культ Симонетти настільки зріс, що люди почали таємно молитися на неї в церкві, тихо бубонячи її ім’я, ніби вона була живою святинею, ширилися також чутки про сотворені нею дива: один чоловік, коли побачив її на вулиці, осліп від її вроди, а один сліпий прозрів, коли її співчутливі пальці торкнулися його хворого чола; дитина-каліка звелася на ноги, аби наздогнати її, а ще одного хлопця розбив параліч, коли він показував сороміцькі жести за її спиною. І Лоренцо, і Джуліано де Медичі божеволіли від неї і на її честь влаштували лицарський турнір; Джуліано ніс стяг з намальованим Філіпепі її портретом, з французьким написом la sans pareille, себто незрівнянна, вихваляючись перемогою над своїм братом у змаганні за її руку; коли ж вони привезли її до покою в палаці, то вже навіть недоумкуватий Марко помітив: щось не так у подружньому житті, але його застерегли, що будь-який протест вартуватиме йому життя. Після цього Марко Веспуччі став єдиним чоловіком у місті, спроможним не піддаватися чарам своєї дружини.

— Вона — повія, — казав він у тавернах, до яких почав учащати, аби втопити у чарці свої роги. — Для мене вона — потворна, як медуза.

Цілком сторонні люди побили його за спростування краси la sans pareille і зрештою йому довелося залишатися вдома в Огніссанті й пиячити на самоті. А Симонетта захворіла і вмерла, і на вулицях міста люди казали, що Флоренція втратила свою чарівницю, що з нею померла частина душі міста, а дехто навіть почав твердити, буцімто одного дня вона постане з мертвих, а флорентійці ніколи не стануть самими собою аж до її другого пришестя, коли вона їх усіх викупить, як другий Спаситель.

— Але ж ви, — шипів Аґо у vollata гаю, — ще не знаєте, що зробив Джуліано, аби не дати їй вмерти: він перетворив її на вампіра.

За словами чоловіка її двоюрідної сестри, до Джуліанової палати було викликано найкращого мисливця на вампірів такого собі Доменіко Сальчедо, і наказано йому знайти одного з невмирущих кровопивців. Наступної ночі Сальчедо привів вампіра до палацу, де лежала хвора дівчина, і вампір укусив її. Однак Симонетта відмовилася від вічности та від членства у тому похмурому і блідому племені.

— Усвідомивши, що стала вампіром, вона стрибнула з вежі Палаццо— Веккіо і настромилася на піку вартового біля воріт. Тільки уявіть собі, що їм довелося робити, аби все те приховати.

Отже, згідно з чоловіком її двоюрідної сестри, перша чарівниця Флоренції померла, і то померла без надії на воскресіння з мертвих. Марко Веспуччі з розпуки геть чисто з’їхав з глузду. («Марко був просто дурнем, — казав Аґо недоброзичливо. — Якби я одружився з такою гарячою кралечкою, то я би замкнув її у найвищій вежі, і ніхто б не зміг навіть торкнутися її».) Джуліано де Медичі тим часом зазнав смертельної ножової рани у спину від конспіратора у день змови Пацці, а Філіпепі, те маленьке барильце, малював без упину, ніби намалювавши, він міг воскресити її з мертвих.

— Так само, як Дашвонт, — вражався імператор.

— Це може бути прокляттям людства, — відповів Моґор. — Не тому, що ми так різнимося один від одного, а тому, що ми так подібні.

Тепер хлопці цілими днями пропадали у лісі, лазили по деревах і займалися мастурбацією для зростання мандрагори, розповідаючи одне одному божевільні історії про свої сім’ї і журячись майбутнім, аби приховати свій страх, бо після провалу змови Пацці у Флоренцію прийшла епідемія чуми, і трьох друзів відправили для безпеки на село. Батько Ніколо Бернардо залишився у місті, занедужав на чуму, а коли він став одним з небагатьох, хто вижив, то його син пояснював це кукурудзяним чаклунством своєї матері Бартоломеї.

— Щойно ми починаємо хворіти, як вона вкриває нас кашею, — прошепотів він урочисто, прошепотів так, аби навіть лісова сова не змогла його почути. — Залежно від хвороби вона використовує звичайну солодку жовту поленту, але якщо це щось серйозне, то купує білу поленту з Фріулі. А вже у дуже серйозних випадках, як цей, вона додає туди, мабуть, городню капусту і помідори, а також якісь ще інші чарівні складники. Але це спрацьовує. Вона велить зняти нам увесь одяг і обкладає нас гарячою кукурудзяною кашею, хоч це і неприємна процедура. Каша не інакше як висмоктує хворобу. І, здається, навіть чума не встояла перед маминою полентою.

Після цього Арґалія почав називати божевільну сім’ю іль Макії «Полентіні» і склав пісню про уявну кохану на ймення Полента.

— Якби мала вона гроші, я би рахував, якби була вона книжка, я би розгортав. — А тоді приєднувався Аґа: — Якби була вона луком, я би постріляв, якби була вона шлюха, я би покохав мою солодку Поленту.

А потім іль Макія перестав сердитися і собі вторував.