Фантастика Всесвіту. Випуск 4 ,

— Уявіть собі жіночі уста, — прошепотів Маґор, — що чекають поцілунку. Це місто Флоренція, низинне по краях, з підвищенням у центрі, а через нього тече Арно, ніби розтуляє уста. Місто — неначе чарівниця. Коли ж Флоренція поцілувала вас, ви пропали, байдуже простолюдин ви чи король.

Акбар ішов вулицями того іншого камінного міста, в якому ніхто, здавалося, не хотів сидіти вдома. Життя у Сикрі минало за опущеними шторами та решітчастими брамами. А життя цього чужого міста проходило під небесним склепінням. Люди їли в місцях, де птахи могли вихопити їжу, і грали в азартні ігри там, де кишеньковий злодій міг вкрасти виграш, вони цілувалися привселюдно і якщо хотіли, то навіть злягалися у затишних кутках. Що ж бо означає бути людині безпосередньо межи чоловіками, а також межи жінками? Коли відступає самотність, людина стає більш, а чи менш сама собою? Натовп підносить, а чи стирає особистість? Імператор почувався халіфом Багдада Гарун аль-Рашидом, що обходить уночі своє місто, перевіряючи, як живуть його піддані. Але плащ Акбара було пошито з тканини часу і простору, і ці люди були не його. Тоді чому він так сильно відчував спорідненість з мешканцями цих крикливих вуличок? Чому він розумів, ніби свою власну, їхню непривабливу європейську мову?

— Питання монархічної форми правління, — перегодя промовив імператор, — турбують нас дедалі менше. Наше королівство має достатньо законів, аби управляти ним, і достойних посадовців, вартих довіри, а також систему оподаткування, що забезпечує достатню кількість грошей і водночас робить людей нещасливими лишень у розумних межах. Коли ж з’являються вороги, яких нам треба розбити, то ми їх розбиваємо. Словом, у тій сфері у нас існують відповіді, яких потребуємо. Однак нас непокоїть питання Людини і майже так само споріднене питання Жінки.

— У моєму місті, Ваша Величносте, питання Людини було вирішене назавжди, — сказав Маґор. — А щодо Жінки, ну, то це питання є суттю і змістом моєї історії. Оскільки багато років після смерти Симонетти, першої чарівниці Флоренції, з’явилася друга чарівниця, прихід якої був передбачений.

11. УСЕ, ЩО ВІН ЛЮБИВ, БУЛО НА ЙОГО ПОРОЗІ

Усе, що він любив, було на його порозі, казав Ато Веспуччі; не було жодної необхідности йти цілим світом і вмерти між гортанними чужинцями в пошуках своєї сердечної подруги. Давним-давно у восьмикутному мороці Баттістеро ді Сан-Джованні його, як і заведено, було охрещено двічі — один раз як Християнина, а потім ще як Флорентійця, і для нерелігійного хлопця, яким був Аґо, мало значення друге хрещення. Місто було його релігією, світом, настільки ж досконалим, як і небеса. Великий Буонарроті називав двері баптистерію[84] воротами до раю, і коли Аґо-немовля винесли звідти з мокрою головою, він одразу зрозумів, що потрапив в Едем зі стінами та воротами. Флоренція мала п’ятнадцять воріт із зображеннями Непорочної Діви та різних святих. Мандрівники торкалися воріт на щастя, і ніхто з тих, що вирушали у подорож крізь ворота, не робив цього без попередніх консультацій з астрологами. На думку Аґо Веспуччі, абсурдність таких забобонів тільки підтверджувала безглуздя далеких подорожей. Ферма Макіавеллі у Перкуссині була поза рамками всесвіту Аґо. За ними починалася хмара невідомости. Генуя і Венеція були настільки ж далекими і вигаданими, як Сиріус та Альдебаран у небі. Слово планета також означало мандрівну планету. Аґо недолюблював планети і надавав перевагу нерухомим зорям. Альдебаран і Венеція, Генуя і Сиріус могли бути надто далекими, аби бути цілком реальними, але щонайменше вони були настільки ласкаві, що залишалися на одному місці.

Як виявилося згодом, Папа і король Неаполя не напали на Флоренцію після розгрому заколоту Пацці, однак, коли Аґо було трохи більше двадцяти років, король Франції таки з’явився, з тріумфом увійшовши у місто, — присадкуватий рудий карлик, від нестерпної французькости якого Аґо ледь не знудило. Але цього не сталося, він пішов до борделю і поліпшував собі настрій уже там. На порозі зрілости Аґо погодився зі своїм другом Ніколо «іль Макією» щодо однієї речі: хай які труднощі напосядуть, хороша й активна ніч з дівчатами владнає усе.

— У світі не багато проблем, любий Аґо, — просторікував іль Макія, коли їм ще не виповнилося й чотирнадцяти, — яких не може вилікувати жіночий зад.

Аґо був серйозним хлопцем, добросердним, хоч і мав репутацію лихослівного негідника.

— А от дівчата, — запитав він, — куди вони ідуть, аби позбутися своїх проблем?

Іль Макія мав спантеличений вигляд, ніби він ніколи над цим не задумувався або хотів показати, що чоловік не повинен витрачати свого часу на такі рефлексії.

— Одна до одної, поза сумнівом, — сказав він з дорослою категоричністю, що видалася Аґо остатнім словом у цьому питанні. А й справді, чому жінкам не шукати заспокоєння в обіймах одна одної, якщо половина молодих чоловіків Флоренції робили те саме?

Поширення содомії серед цвіту чоловічого населення Флоренції принесло місту репутацію світової столиці цього статевого збочення. «Відродженим Содомом» назвав тринадцятирічний Ніколо своє місто. Навіть у такому віці він зміг переконати Аґо, що дівчата більше цікавили його, тому «не потрібно боятися, що я накинуся на тебе у лісі». Хоча багато їхніх однолітків мали інші статеві нахили, наприклад, їхні однокласники Біаджо Буонаккорсі та Андреа ді Ромоло, а у відповідь на дедалі зростаючу популярність гомосексуалізму місто, за повної підтримки Церкви, заснувало Бюро Порядносте, яке займалося тим, що будувало і субсидувало борделі, а також вербувало повій та звідниць-сутенерів з інших частин Італії та Європи на додачу до місцевих шльондр. Родина Веспуччі з Оґніссанті скористалася нагодою і диверсифікувала свій бізнес, пропонуючи на продаж жінок так само, як оливкову олію та вовну.

— Може, я і не стану писарем, — сказав Аґо похмуро до Ніколо, коли їм було по шістнадцять років, — а скінчиться все тим, що управлятиму будинком розпусти.

У відповідь іль Макія сказав йому, аби той подивився на світлу сторону цього питання.

— Писарів не трахають, — зауважив він, — і тут ми всі тобі заздритимемо.

Стезя Содому ніколи не приваблювала й Аґо, й правдою було те, що, попри всю свою брудну лайку, Аґо Веспуччі залишався скромним юнаком. А от іль Макія, здавалося, був утіленням бога Пріапа[85], завжди готовий діяти, завжди волочився за жінками — як за професіоналками, так і за аматорками, і кілька разів на тиждень затягував Аґо до власного борделю. На початку днів своєї юнацької потенції, коли Аґо супроводжував друга у хрипку бордельну ніч, він завжди вибирав наймолодшу повію у привілейованому закладі іль Макії, яка називала себе «Ганьбою», але виглядала досить стримано: кістляве створіння з села Біббіоне, яке ніколи не розмовляло і мало дуже наляканий вигляд, такий самий, як і він. Тривалий час він платив їй тільки за те, аби вона непорушно сиділа на краю ліжка, коли він, розлігшись, удавав, що спить, аж поки іль Макія переставав сопіти і хрюкати у сусідній кімнаті. Відтак пробував зайнятися її духовним розвитком, читаючи для неї вірші; вона ж бо вдавала, що геть усе розуміє, хоча насправді ті вірші їй так набридали, що вона боялася померти від нудьги, і навіть насточортіли, бо нагадували звуки, які йдуть від чоловіків, що явно брешуть.

Одного дня вона надумала все змінити. Її поважні риси перетворилися на підкупну усмішку, а сама вона підійшла до Аґо і поклала одну руку на рот, переповнений Петраркою, а другу — в інше місце. Коли ж вона оголила його чоловіче достоїнство, Аґо геть спаленів і почав чхати. Він чхав без упину понад годину, а потім у нього носом пішла кров. Кістлява повія подумала, що він помирає, і побігла за допомогою. Повернулася з найбільшою оголеною жінкою, яку Аґо коли-небудь бачив, і в момент коли його ніс занюхав її, то вмить перестав себе погано поводити.

— Я зрозуміла, — сказала ковбиця, яку називали Маттерассина, — ти гадаєш, що любиш кістлявих, але насправді тобі подавай тіло. — Вона повернулася до своєї кістлявої подруги і сказала їй по-простому, аби вона забиралася геть; після чого, без попереджень, ніс Аґо знову вибухнув.

— Царице небесна, — вигукнула ковбиця, — ох і ненаситний же ти, шибенику. Не задовольниться, поки не матиме нас обох.

Опісля Аґо був невгамовний, і навіть іль Макія аплодував.