— Повільно починає — довго не кінчає, — сказав він похвально. — На вигляд — плохенький, а насправді — міцненький.
Коли Аґо виповнилося двадцять чотири роки, його любов до міста, як ніколи раніше, була піддана серйозному випробуванню. Родину Медичів з міста вигнали, борделі всі позакривали, і повітря виповнилося смородом релігійного святенництва. Настав час створення культу Плакальників, твердолобих фанатиків, про яких Аґо пошепки казав до іль Макії, що вони, може, і народилися флорентійцями, але хрестильна вода, що полилася на їхні голови, мабуть, випарувалася ще до того, як помазати їх, бо вони так і палахкотіли пекельним жаром.
— Диявол послав нам цих дияволів, аби застерегти нас від чортівні, — промовив він у день, коли настав кінець темряві. — І тільки подумати, вони наводили причину цілі чотири бісові роки. Рясою прикривають свої нечестиві тіла, і так, дідько б їх забрав, щоразу.
Того дня йому не потрібно було казати нічого, бо його улюблене рідне місто враз перемінилося, як фенікс завдяки чудодійному вогню. Головний Плакальник, чернець Джіроламо, який перетворив життя кожного мешканця міста на пекло, повільно підсмажувався на середині П’яцца-делла-Синьоріа, саме на тому місці, де його плаксива компанія намагалася перетворити красу на попіл кілька років тому, стягуючи туди і підпалюючи картини, жіночі прикраси і навіть дзеркала, помилково думаючи, що людську любов до миловидности й навіть до самої Суєтности можна знищити лицемірним вогнем.
— Гори, бісів дурню, — кричав Аґо, пританцьовуючи навколо обвугленого ченця, що не дуже пасувало неодмінно поважному писарю. — Ти палив нас, а тепер — ми тебе! — густий смердючий дим з обвугленого тіла Джіроламо Савонароли не міг зіпсувати гарний настрій Аґо. Йому двадцять вісім років, і борделі знову відкривалися.
«
Щойно стемніло, а вогнище на П’яцца погасло, виконавши своє завдання, з Маккіани та з прилеглих розважальних закладів на Кіассо де’Буої, тобто на алеї Корів, полинула музика і благословила місто, ніби той ангел, що проголошує відновлення радости. Аґо й іль Макія вирішили гульнути тієї ночі, і то добре гульнути, аби запам’ятати останню ніч своєї безтурботної юности; ще горів Савонарола, а вже нова правляча Рада Вісімдесятьох викликала Ніколо до Палацу і призначила його секретарем Другої Канцелярії, що відала закордонними справами Флорентійської Республіки.
Без зволікань Ніколо сказав Аґо, що бере його на роботу.
— Чого мене? — запитав Аґо. — Я замахаюся з тими бісовими іноземцями.
— По-перше,
— Що за чортівня,
— Буонаккорсі та ді Ромоло можуть уже не ховатися зі своєю любов’ю, — сказав іль Макія. — Між іншим, я їх також хочу найняти на роботу, тож ти дивитимешся на їхні полюбовні штучки, коли я буду у відрядженнях у справах Республіки.
— А що можуть показати мені ті два збоченці? — відповів Аґо. — Я вже все бачив, включаючи жалюгідні качани у їхніх штанах.
Відновлення, відродження, ренесанс. У місцевій церкві в Оґніссанті (куди Аґо самохіть зайшов, коли пішла чутка, буцімто у тій церкві з’явилася відома куртизанка задля реклами своїх принад) правовірні клялися, що тієї ночі сувора Мадонна Джіотто весь час широко всміхалася. І тієї ж ночі під церквою Орсанмікеле, де знову зібралися для молитви найвідоміші куртизанки, одягнуті у найкращий міланський одяг та коштовності своїх покровителів, до Ніколо та Аґо звернулася
Їм доводилося бачити портрет Алессандри, вони захоплювалися її образом у великій кількості мініатюр з її довгим білявим волоссям, що навівало спогади про покійну Симонетту, після чиєї смерти її збожеволілий чоловік Рогатий Марко безуспішно благав упустити його до салону Ла Фіорентини. Він найняв одного з провідних міських
— Мою пані, — Джульєтта Веронезе сказала
За тиждень після цієї остаточної відмови Марко Веспуччі повісився. Його тіло погойдувалося на мосту Грацій, однак Алессандра Фіорентина так і не побачила цього. Вона заплітала біля вікна довгі золоті коси, ніби Марко Закоханий Дурень був невидимою людиною; Алессандра вже давно навчилася бачити тільки те, що їй хотілося бачити і що є складовою частиною цілеспрямованості, коли хочеш бути господарем світу, а не його жертвою. Її бачення створило місто. Якщо вона не бачить тебе, значить, ти не існуєш. Марко Веспуччі, невидимо помираючи перед її вікнами, помер вдруге під її невидющим поглядом.
Одного разу, років тому з десять, у славі своєї юности Ніколо та Аґо благоговійно дивилися на Алессандру, що сиділа на відкритому балконі обличчям до Арно, спершись на червону оксамитову подушечку так, щоб увесь світ захоплювався її
— Простолюдини, — казала Джульєтта Веронезе, — можуть розважатися у казино на першому поверсі.