— Звідки вона це знає? Від кого вона могла це почути? — запитав він з великим подивом. Однак іль Макія передбачив відповідь. Частина відповідей містилася у книжках батькової невеличкої, але дуже цінної бібліотеки. (Бернардо був небагатою людиною, і рідко коли міг дозволити собі купити книжку, тож рішення про купівлю того чи іншого тому ухвалювалося нелегко.) Одразу біля улюбленої книжки Ніколо «
— Відповідно до Ціцерона, — сказав Ніколо, пригадуючи, — така техніка запам’ятовування була винайдена греком Сімонідесом Цеоським, який залишив за обідом багатьох дуже поважних людей, і одразу після цього провалився дах будівлі, де трапезували гості, і убив геть усіх присутніх. Коли ж його запитали про імена сердешних, то він спромігся назвати всіх померлих, пригадуючи, на якому місці вони сиділи за обіднім столом.
— Ну, і яка ж це техніка? — запитав Аґо.
— А от у «
— Але ж ця пані вважає
— Так, ніби вона сама є велична споруда, до якої прив’язується пам’ять.
— Тоді комусь довелося докласти немало зусиль, — промовив іль Макія, — аби збудувати палац, чи то, пак, резиденцію пам’яті завбільшки з цілий людський мозок. Власну пам’ять цієї молодої жінки було стерто або заховано десь у закутках резиденції пам’яті, яку спорудили у її мозку, і вона стала депозитарієм усього того, що треба було пам’ятати її хазяїнові. А що нам відомо про оттоманський двір? Можливо, це звичайна практика серед турків, а можливо, це примха якогось могутнього тирана, або ж когось із його фаворитів. Припустімо, наш друг Арґалія став фаворитом, припустімо, що він сам був архітектором принаймні цієї особливої палати у резиденції пам’яті, або ж припустімо, що таким архітектором був хтось такий, що добре його знав. У будь-якому разі ми мусимо дійти висновку, що любий друг нашої юности все ще, або ж донедавна, був живий.
— Погляньте, — промовив Аґо, — вона щось хоче сказати.
— Був собі принц, якого звали Аркалія, — промовила резиденція пам’яті.
— Великий воїн, що володів чарівною зброєю, в почті якого було четверо страхітливих велетнів. Він також був найвродливішим чоловіком на світі.
— Аркалія чи Арґалія, — промовив іль Макія, тепер дуже схвильовано.
— Ну що ж, дуже схоже на нашого друга.
— Аркалія Турок, — промовила резиденція пам’яті, — володар Чарівного Списа.
— От падлюка, — сказав Аґо Веспуччі у захваті. — Як сказав — так і зробив. Перекинувся на чужий бік.
На шляху до Генуї стояв порожній заїзд із темними вікнами і відчиненими дверима, покинутий власником, його дружиною, його дітьми, а також постояльцями лишень через те, що Напівмертвий Велет поселився на горішньому поверсі. За словами Ніно Арґалії, а саме він це розповідав, велет був напівмертвий і, позаяк вдень був цілком мертвий, то вночі починав бешкетувати.
— Якщо ти залишишся там на ніч, то тебе він обов’язково зжере, — сказали сусіди малому Арґалії, коли він проходив тим шляхом; однак Арґалія не злякався, зайшов досередини й попоїв сам-самісінький. Коли вночі велет ожив, то побачив Арґалію і сказав:
— Ага! От і недомірок! Чудово!
Однак Арґалія відповів:
— Якщо ти з’їси мене, то ніколи не дізнаєшся про мою таємницю.
Ну, велета це зацікавило, разом з тим він був недоумкуватий, як це часто трапляється з велетами, тому він і промовив: