Хай там що казав Чева Скорпіон, однак байки Арґалії мали якийсь стосунок до його порятунку, бо виявилося, що страхітливий адмірал Андреа Дорія мав слабість до них, як кожний тупий велет. Вечорами, коли море ставало чорним, а у небі пропалювали дірки зорі, адмірал, бувало, курить опійну люльку під палубою і кличе хлопця-розповідача.
— Оскільки всі ваші генуезькі кораблі — триреми, — казав Арґалія, — то ви маєте на одній палубі везти сир, сухарі — на другій і зіпсуте м’ясо — на третій. Коли прийдете на острів Щуриний, віддайте їм сир; сухарі задовольнять мешканців острова Мурах; а що стосується зіпсутого м’яса, то воно сподобається птахам з острова Стерв’ятників. Після цього матимете сильних спільників. Щури прогризуть усі перешкоди, навіть гори, а мурахи виконають всю ту тонку роботу, що не під силу грубим рукам людей. Стерв’ятники, якщо ви їх добре попросите, донесуть вас навіть до вершин гір, де б’є джерело вічного життя.
Андреа Дорія лишень бурчав.
— І де ж ці бісові острови? — хотілося йому знати.
— Адмірале, — відповідав хлопець, — ви — навігатор, а не я. Вони мусять бути десь на ваших мапах.
Незважаючи на зухвалість, йому пощастило дожити до того, аби розповісти наступного дня ще одну казку —
Море аж кишіло всілякою наволоччю. Каравели берберських піратів[92] борознили ті води, грабуючи і забираючи в полон, а після падіння Константинополя тут також промишляли галери оттоманського флоту. Проти всіх цих морських невірних підставив своє подзьобане віспою рябе обличчя адмірал Андреа Дорія.
— Я вижену їх з
— Що я знаю і ти знаєш, знає також ворог, — шепотів він, поринаючи у своє опійне марево. — Ворог також дотримується закону сироти.
— Якого сироти? — запитав його Арґалія.
— Магомета, — відповів Андреа Дорія. — Магомет — то їхній сирітський бог.
Арґалія і не знав, що він розділив сирітську долю Пророка Ісламу.
— Мета виправдовує засоби, — повільно вів далі Андреа Дорія хриплуватим низьким голосом. — Розумієш? Ними управляє той самий закон, що й нами. Заповідь перша.
Арґалія глибоко вдихнув повітря і поставив небезпечне запитання:
— Якщо це так, то чи насправді вони — наші вороги? Чи можуть наші супротивники не бути нашою повною протилежністю? Чи може обличчя, яке ми бачимо у дзеркалі, бути нашим ворогом?
Адмірал Андреа Дорія вже був близький до непритомносте.
— Цілком слушно, — пробурмотів він, гепнувся у крісло і почав хропіти. — Проте є ворог, якого я ненавиджу понад магометан-піратів.
— І хто вони? — поцікавився Арґалія.
— Венеція, — сказав він. — Я також вимахаю тих гарненьких венеційський байстрючків.
Коли вісім генуезьких трирем попливли бойовим порядком, наздоганяючи свою жертву, для Арґалії стало зрозумілим, що релігія тут ні до чого. Корсарів з берберських держав не обходило якесь завоювання чи поширення віри. їх цікавив викуп, залякування і здирство. А що стосується оттоманів, то вони знали, що виживання їхньої нової столиці, міста Стамбула, залежить від поставок харчів до порту з інших місць, а отже, морські комунікації мають бути відкритими. Вони також ставали дедалі жадібнішими, і їхні кораблі нападали на порти вздовж і поза берегами Егейського моря; вони також не любили венеційців. Влада, багатство, володіння, багатство і влада. Що стосується Арґалії, то вночі його снам не бракувало екзотичної розкоші. Лежачи в каюті на самоті, він сам собі заприсягся: «Я ніколи не повернуся до Флоренції бідняком, але лишень принцом з багатим скарбом». Його прагнення виявилося дуже простим. Природа світу прояснилася.