Джеремі пильно поглянув на неї, і Кетрін відвела очі.
— А якби щось було негаразд… ти б сказала мені, правда ж? — спитав він. — Я маю на увазі… про Деміена?…
— Про Деміена? А що може статися з Деміеном, Джеремі? Що може статися з нашим сином? Ми ж такі щасливі… — Кетрін звела очі на чоловіка й ледь усміхнулась, але обличчя її лишилося сумне. — Я хочу сказати, що двері нашого дому відкриті лише для добра. Темні хмари обминають його стороною…
— Але що ж усе-таки сталося? — тихо спитав Торн.
Кетрін похилила голову на руки й на хвилю так і застигла.
— Мені здається… — відповіла врешті, силкуючись погамувати дрож у голові, — мені здається, я мушу знову звернутися до лікаря… — Вона підвела голову. В очах у неї був розпач. — Мене точить… страх… і то такий, якого в нормальної людини просто не може бути…
— Який страх, Кеті? — пошепки спитав Торн.
— Якщо я тобі скажу, ти запроториш мене хтозна-куди.
— Ні, — переконливо мовив він: — Ні. Я ж люблю тебе.
— Тоді поможи мені, — благально сказала вона. — Знайди мені лікаря. — По щоці її покотилася сльоза.
Торн узяв дружину за руку.
— Ну звичайно, — сказав він. — Звичайно.
І тут Кетрін розридалася. Те, що сталося вдень, так і лишилося тягарем на її серці.
Знайти в Англії психоаналітика було не так просто, як в Америці. Та зрештою Торн відшукав такого, якому міг довіряти. Це був американець, щоправда, молодший віком, ніж Торнові хотілося б, зате з добрими рекомендаціями і чималим досвідом. Звали його Чарлз Грайєр. Він навчався в Прінстоні й працював інтерном у Белв’ю. Особливо заімпонувало Торнові те, що Грайєр деякий час практикував у Джорджтауні й мав серед своїх пацієнтів кілька сенаторських дружин.
— Звичайний клопіт з дружинами політичних діячів — це надуживання алкоголю, — сказав він Торнові, коли той прийшов до нього на прийом. — Як на мене, це йде в них від почуття самотності й власної неповноцінності. Їм здається, що в них не знаходить вияву цілісна особистість.
— Ви, звісно, розумієте, що все має залишитися між нами, — застеріг Торн.
— Само собою, — усміхнувся психоаналітик. — Люди мені довіряють, і, сказати по щирості, нічого іншого запропонувати їм я не маю. Вони не обговорюють своїх проблем зі знайомими, побоюючись, щоб їхня відвертість не обернулася проти них самих. А зі мною це можна. Не стану обіцяти багато, але вислухати людину я можу.
— Вона має прийти до вас?
— Ви тільки дайте їй мій телефонний номер. Не змушуйте її приходити.
— Та ні, вона сама цього хоче. Сама й попросила мене…
ebooksa