Отож скоряючись законові, що його настановила мати, і також другому законові — отого незрозумілого й безіменного страху, вовченя трималось оддалеки виходу з печери. Отвір усе ще був для нього світлою білою стіною. Коли матері не було вдома, воно здебільшого спало, а прокинувшись, намагалося сидіти тихенько, мовчати і не давало волі жалібному скавучанню, яке все поривалося йому з горла.
Одного разу, прокинувшись, воно почуло біля світлої стіни якісь дивні звуки. Вовченя не знало, що це була росомаха, — вона стояла надворі, тремтячи від власної зухвалості, й винюхувала носом, що там у печері. Вовченя розуміло тільки те, що звуки ці незвичні і, отже, незнайомі й страшні, бо все незнайоме конче викликало в ньому страх.
Вовченя наїжилось, але жодним звуком не виявило себе. Звідки воно могло знати, що йому треба наїжитись? Так виявнювався в ньому страх, хоч досі в своєму житті воно не мало ще нічого такого, що спричинило б його. А зі страхом у парі йшло ще одне інстинктивне бажання — зачаїтись. Мало не збожеволівши з жаху, воно, проте, лежало нишком, нерухомо, застигнувши й закам"янівши, ніби неживе. Повернувшись додому й обнюхавши сліди росомахи, його мати загарчала, кинулась у печеру і незвично ніжно стала пестити й облизувати вовченя. І воно зрозуміло, що уникло великої небезпеки.
У ньому діяли ще інші сили, і головна з них — це ріст. Інстинкт і закон вимагали покори, а ріст вимагав непослуху. Мати і страх примушували його триматися далі від світлої стіни. Але ріст — це життя, а всяке життя тягнеться до світла, і ніщо не могло стримати життєвої хвилі, що підіймалась у ньому з кожним з"їденим куснем м"яса, з кожним подихом. Нарешті одного дня страх і слухняність залляла хвиля життя, і вовченя, перехильцем і боязко, подалося до виходу з печери.
Ця стіна не була подобна до інших, знаних з досвіду, о наче відступала, коли вовченя до неї підходило. Ніжний, маленький носик, витягнений далеко вперед, не натикався ні на яку тверду поверхню. Стіна виявилась такою прозорою й проникною, як світло. Вовченя увійшло в те, що здавалося йому стіною, і поринуло в речовину, з якої вона складалася.
Це його збентежило: адже воно повзло крізь щось тверде. А світло чимраз яскравішало. Страх гнав вовченя назад, але життя змушувало йти далі. Несподівано для себе вовченя опинилося при виході з печери. Стіна, всередині якої воно наче було, раптом відступилася кудись надзвичайно далеко. Світло стало таке сліпуче, що боляче було дивитись. Від безмежного простору, що зразу розстелився перед ним, запаморочилось у нього в голові. Очі поступово звикали до яскравого світла і пристосовувались до більших відстаней між речами. У першу мить стіна була зникла з поля його зору. Тепер вовченя знову побачило її, тільки вже страшенно далеко, ї мала вона зовсім інший вигляд. Стіна стала строкатою: в неї входили дерева, що оторочковували струмок, і гора, що височіла за деревами, і небо, що здіймалося над горою.
Великий страх пойняв його. Усе навкруги грізне, незнане. Зіщулившись на краю печери, вовченя дивилося на світ. Як страшно! Все незнайоме здавалося ворожим. Шерсть у нього щ спині наїжилась, губи скривилися, і воно спробувало грізно й сердито загарчати. Перелякане й безпорадне, воно, проте, посилало виклик і погрозу цілому світові.
Але нічого не зчинилося. Воно все дивилося й так захопилось, що навіть забуло гарчати, а також боятись. На деякий час страх уліг ростові, а ріст прибрав шати цікавості. Вовченя почало розрізняти найближчі речі: струмок, що виблискував на сонці, всохлу сосну, що стояла внизу під самим схилом, і сам цей схил, що здіймався аж до нього й уривався за якихось два фути нижче того місця, де воно сиділо.
Сіре вовченя досі жило на рівній поверхні, ніколи не вдарялось, падаючи, і не розуміло, що це таке — падати. Отже, воно, не вагаючись, ступило вперед, просто в повітря. Задні ноги ще стояли на виступі перед входом у печеру, як воно вже полетіло сторчма. Боляче вдарившись носом об землю, вовченя завищало і, страшенно перелякане, покотилося схилом. Його0 посів панічний страх. Невідоме таки схопило його. Воно мідно тримав його і ось-ось завдасть йому жахливого болю. Страх притамував у ньому життя, і вовченя завищало, наче перелякане собача.
Воно не знало, куди його несе невідоме і чим йому загрожує, тим-то безперестанку вищало й скавуліло. Це було зовсім не те, що лежати, прикипівши до місця з переляку, коли невідоме тільки чатувало на нього. А тепер невідоме так міцно тримає його, що мовчати вже нічого не дасть. Та й не страх це вже був, а чистий жах, і вовченя все тремтіло.
Схил, проте, ставав дедалі пологіший, і біля його підніжжя росла трава. Вовченя котилось уже не так швидко, і коли, нарешті, воно спинилося зовсім, у нього вихопилось відчайдушне скавучання, а далі протягле жалібне виття. А потім, ніби йому вже тисячу разів доводилось чепуритися, воно стало злизувати суху глину, що пристала йому до шерсті.
Після цього воно сіло і почало роздивлятись довкола, немов та людина, що першою потрапила з Землі на Марс. Вовченя пробилося крізь стіну світу, і невідоме випустило його, не заподіявши ніякої шкоди. Але перша людина на Марсі, мабуть, зустріла б менше незвичайного для себе, ніж вовченя, що зразу опинилось у світі, про який воно нічогісінько не знало: не знало навіть, що він існує.
Тепер, коли страшне невідоме випустило його на волю, вовченя забуло, що колись боялося цього невідомого. Воно відчувало тільки цікавість до всього навкруг: до трави під собою, до куща журавлини неподалік, до стовбура всохлої сосни окрай галявини. Білка, що вибігла з-за дерева й наскочила несподівано на нього, перелякала його до нестями. Воно прищурилось і загарчало. Але білка злякалася не менше. Вона блискавкою шугнула на дерево і, опинившись на безпечній височині, сердито зацокотіла.
Це додало вовченяті духу, і хоч дятел, якого воно потім здибало, трохи налякав його, проте воно відважно продовжувало мандри. Відвага його зросла настільки, що коли якась пташка зухвало підскочила до нього, то воно простягнуло лапу, аби з нею погратися. У відповідь на це вона боляче дзьобнула його в самий кінчик носа; воно перелякано присіло й голосно заскавучало. Пташка, сполохана його скавучанням, полетіла геть.
Та вовченяті це була наука. Його маленький, ще не розвинутий мозок несвідомо зробив певний висновок. Речі бувають живі й неживі. Живих речей треба стерегтися. Ті, що неживі, завжди лишаються на одному місці, а живі рухаються, і ніколи не можна сказати, що вони зроблять. Від них завше можна чекати якоїсь несподіванки, отже, треба бути напоготові.
Вовченя посувалося вперед помалу, незграбно, раз у раз на щось натикаючись. Йому, наприклад, здавалося, що до гіллячки ще далеко, а вона била його по носі або дряпала йому бік. Земля була нерівна. Воно ступало або дуже широко і орало носом землю або занадто дріботіло і забивало собі лапи. До того скрізь були дрібні камінці, і коли вовченя ступало на них, вони перевертались. Звідси сам собою напрошувався висновок, що не всі неживі речі в стані стійкої рівноваги, як от його печера, і що маленькі неживі речі легше перевертаються й падають, ніж великі. Отак кожна невдала спроба була для нього новою наукою. Що далі воно йшло, то певнішала йому хода. Воно пристосовувалось. Воно вчилось розраховувати кожен свій рух, оцінювати свої фізичні можливості, визначати відстань між різними речами, а також між речами й собою.
На почин йому щастило. Народившись мисливцем (хоч воно цього й не знало), вовченя, щойно вперше вирушивши в світ, знайшло дичину мало не біля самої своєї печери. Зовсім випадково воно наскочило на хитро заховане гніздо куріпки: просто впало на нього. Вовченя хотіло пройти стовбуром зваленої сосни. В одному місці гнила кора провалилася під ним, і воно, розпачливо заскавулівши, впало на кущ і, пролетівши крізь листя й гілля, опинилось якраз у гнізді, де сиділо семеро маленьких куріпченят.
Вони запищали, заворушились, і вовченя попервах навіть злякалося. Але побачивши, що вони зовсім маленькі, воно посмілішало і придавило одно з них лапою. Те ще дужче засіпалося під нею. Вовченяті це сподобалося. Воно понюхало його й узяло в рот. Пташина тріпотіла й лоскотала йому язик. В цю саму мить вовченя відчуло, що голодне, і стиснуло її зубами. Тендітні кістки захрумтіли, й тепла кров поллялася в рот. Вона була дуже смачна. У нього в роті було м"ясо, таке саме м"ясо, яким годувала його мати, тільки смачніше, бо живе. З"ївши це пташеня, вовченя одного по одному зжерло и увесь вивід. Потім воно облизалось, як це робила його мати, і стало вилазити з куща.
Тут на нього налетів цілий вихор. Несподіваний напад і гнівні удари крильми засліпили й приглушили вовченя. З ляку воно сховало голову між лапи й заскавучало. Удари посипались частіше. Куріпка-мати не тямилася від люті. Тоді вовченя розгнівалося. Схопившись, воно загарчало і стало відбиватись лапами, а тоді своїми дрібненькими зубами вчепилося в одно крило й почало з усієї сили його тріпати. Птах боровся, завдаючи ударів вільним крилом. Це був перший бій вовченяти. Воно розпалилося, забуло все про невідоме і, не боячись нічого, боролося й шматувало живу істоту, яка його била. Та й це теж було м"ясо, і в ньому прокинулась уся його кровожерність. Воно щойно знищило сім маленьких істот, а тепер заб"є й цю велику живу істоту. Воно було занадто захоплене й щасливе, щоб усвідомити своє щастя. Воно тріпотіло й раділо, як ніколи.
Воно не випускало крила і сердито гарчало крізь зціплені зуби. Куріпка витягла його з куща. Але коли вона спробувала затягти його назад, воно стало опинатись і протягло її на відкрите місце. Птах увесь час кричав і бив його вільним крилом, а пір"я, наче сніг, летіло на всі боки. Збудження у вовченяти розходилося не в жарт. Уся войовнича кров його породи збурилася в ньому. Саме того не знаючи, у ці хвилини воно жило повноцінним життям. Воно ніби зрозуміло своє призначення в світі: вбивати дичину і битись, щоб її вбивати. Ось воно й виконувало це своє найвище в житті призначення, бо життя досягає своїх вершин тільки тоді, коли здійснює вповні те, до чого його призначено.
ebooksa