За годину вони подолали перевал, спустилися повз Лисі Вали у колінкувату ущелину й вийшли на відкритий схил до Поркюпайну. Нараз Куций, що торував стежку, рвучко зупинився, і Смок криком зупинив запряг. Знизу, насилу переставляючи ноги, наближалася людська валка, що розтяглася на чверть милі.
— Сунуть, мов на похороні, — зауважив Куций.
— І жодного собаки, — докинув Смок.
— Еге ж. Оно двоє чоловік тягнуть санки.
— А онде один упав, бачиш? Тут щось непевне, Куций. Та й їх душ зо двісті.
— Заточуються, мов п"яні. Он ще один упав.
— Ціле плем"я. І з дітьми.
— А я ж таки виграв, Смоку! — заявив Куций. — Тепер повірив у прочуття? Воно ніколи не обманює! Ось воно, перед тобою. Обернулося юрбою мертвяків.
Помітивши двох білих, індіяни радісно загомоніли й прискорили ходу.
— А вони під доброю таки мухою, якщо не під двома, — зауважив Куций, — Бачиш, як оно падають з ніг.
— Глянь на обличчя того першого, — сказав Смок. — Тепер усе ясно. Це голод. Вони поїли своїх собак.
— То що ж нам робити? Тікати, поки цілі?
— І кинути санки й собак? — докірливо сказав Смок.
— Як ми не втечемо, вони нас зжеруть. Дивись, які вони голодні… Здоров, опудало! Що з вами скоїлося? А на собаку так не дивись. Вона в казанок не піде, ясно?
Їх уже оточували перші індіяни, стогнучи й жалібно щось вигукуючи незрозумілою говіркою. На них моторошно було дивитися. «Прикмети голодування безперечні», — подумав Смок. Їхні худющі обличчя скидалися на черепи. Все нові й нові індіяни підходили й зупинялися круг Смока з Куцим, аж нарешті двоє білих опинилися в околі диких тубільців. Їхня одежа із шкур та хутра була подерта й порізана, і Смок зрозумів чому, коли побачив, як худа дитина, прив"язана матері до спини, жує й смокче брудну шкуратку. Інша дитина старанно гризла шматок ремінця.
— Ану назад! Не підходьте! — загорлав Куций, знову перейшовши на англійську після марних спроб порозумітися за допомогою жменьки відомих йому індіанських слів.
Чоловіки, жінки й діти, заточуючись, обступали білих дедалі щільніше, в їхніх божевільних сльозавих очах палав голодний вогонь. Одна жінка, стогнучи, прошкутильгала повз Смока, впала на санки й обхопила їх руками. Тоді до санок припав якийсь дід; задихаючись, хапаючи ротом повітря, він силкувався тремтячими руками розв"язати реміння й добутися до клунків з харчами. Молодий індіянин з ножем у руці теж порвався до санок, але Смок відкинув його. Юрма натискала з усіх боків, і незабаром почалася бійка.
Попервах Смок із Куцим тільки відштовхували зголоднілих індіян, щоб не допустити їх до санок. Потім довелося пустити в хід пужално й кулаки. А навкруг лементували жінки й діти. В кількох місцях реміння на санках було вже перерізане. Незважаючи на град ударів та стусанів, чоловіки-індіяни підповзали до санок і намагалися витягти харчі. Цих доводилося відкидати, беручи просто за барки. Вони були такі виснажені, що падали від найменшого поштовху і самі навіть не пробували напасти на двох захисників санок.
Голод украй знесилив індіян, і саме тому вони й не подужали Смока з Куцим. За п"ять хвилин суцільну лаву нападників уже було розпорошено — вони стогнали й белькотіли щось, скрикували й схлипували, попадавши в сніг, а їхні сльозаві очі невідривно дивилися на харчі, що могли врятувати їм життя, і на їхніх губах виступала голодна слина. А над усім цим здіймався лемент жінок та дітей.
— Замовкніть! Та замовкніть! — захекано вигукнув Куций, затикаючи пальцями вуха. — Ти куди?! Ач куди! — раптом скрикнув він і, стрибнувши вперед, вибив ногою ножа з руки індіянина, що підповз до запрягу і замірявся перерізати горло передовикові.
ebooksa