— Куди твоєму фараонові, — сказав він одного разу, коли, граючи то на зниження, то на підвищення, продержав цілий тиждень у гарячці доусонських біржовиків і зрештою, відкривши свої карти, загарбав такий гріш, що міг би становити ціле багатство для кого іншого.
Деякі шукачі золота, здобувши собі капітал, подавалися додому до Штатів відпочити від суворої боротьби з північною природою. Та як хто питав Буйного Дня, чи скоро він покине цей край, він, сміючись, завжди відповідав, що не дограв ще своєї гри. І додавав, що дурень той, хто кидає гру, мавши на руках усі козирі.
На думку тисяч чечаків, що божествили свого героя, Буйний День і зовсім не знав, що таке страх. Проте Бетлс, Макдональд та інші старожитці тільки хитали головами й усміхалися, згадавши за жінок. Справді, Буйний День боявся жінок, наче вогню, ще відтоді як до нього, сімнадцятирічного тоді юнака, відверто, без сорома в"язла зі своїм коханням Королева Анна з Джуно. Властиво, він узагалі не знав жінок. Народився він у золотошукацькому таборі, де жінки були за велику дивину. Сестер Елам не мав, а мати померла, як він був ще зовсім малий. Отож йому й не траплялося з ними стикатись. Правда, утікавши з Джуно від Королеви Анни, він на Юконі здибав жінок-піонерок, що йшли слідами чоловіків, які відкрили перше золото, і з ними зазнайомився. Та, либонь, і ягня не тремтіло б так перед вовком, як він перед ними. Його чоловіче самолюбство вимагало, щоб їх не уникати, і він це робив удавано спокійно. Але жінка все була для нього закрита книга, і він волів грати в будь-яку іншу гру.
А тепер, уже прозваний Королем Клондайку, маючи й інші пишні титули, як-от Король Ельдорадо, Король Бонанзи, Барон тартаків, Князь золотих походів, не кажучи про найпочесніший титул — Батька старожитців, — він боявся жінок дужче, ніж коли. З кожною дниною їх прибувало все більше й більше, і вони, як ніколи, липли до нього. Однаково, чи то він був на обіді в інспектора копалень, чи то в шинку, чи то мав інтерв"ю з кореспонденткою нью-йоркської «Сан», вони всі, як одна, до нього липли.
З усіх їх сама тільки Фреда-танцівниця, що він їй послав колись борошно, за ним не вганяла. З нею однією почувався він легко, бо вона не зазіхала на нього. І все ж саме вона перелякала його найдужче. Це сталося восени дев"яносто сьомого року. Він вибрався дослідити Гендерсонів потічок, що впадає в Юкон нижче від Стюарту, і вже повертався. Зима впала несподівано. Йому довелося пробиватись сімдесят миль Юконом на каное, коли по воді вже йшло сало. Пливучи попід досить міцними забережнями, він стрілою перетяв гирло Клондайку, звідки сунула дрібна крига, коли враз постеріг на льоду чоловіка, що схвильовано метушився, показуючи рукою у воду. Там, посеред крижаної каші, потопала якась укутана в хутра жінка. Плесом, що прогорнула в салі бистра течія, Гарніш хутко догрібся до потопельниці, вхопив її за плече і обережно втяг у човен. То виявилася Фреда. І він мав би тішитися, що її врятував, але ж вона, опам"ятавшись, блиснула на нього гнівно своїми синіми очима і сказала: «Навіщо? Ну навіщо?»
І це не давало йому спокою. Не одну ніч, замість відразу заснути, як це звичайно з ним бувало, він довго не заплющував очей. Перед ним невідступно стояло її обличчя і гнівні блакитні очі, а у вухах дзвеніли її слова. Вони були щирі, докір не роблений, вона думала те, що сказала. І він заходив у голову — що ж це таке?
Зустрівшися з ним уперше по тому, вона сердито й зневажливо відвернулася. А опісля сама прийшла до нього, перепросила його і натякнула, що один чоловік колись, десь — вона не сказала як — відібрав їй охоту жити. З її щирих, хоч і плутаних слів він зрозумів, що то сталося давно. І здогадався, що вона того чоловіка кохала.
Отож-бо й уся біда — кохання. Від нього всяка морока. Воно страшніше за мороз і за голод. Самі собою жінки гарні, милі, любо на них дивитись, але вони несуть із собою оте саме кохання. Воно проймає їх наскрізь, відбирає їм усякий розум, і ніколи не вгадаєш, що вони можуть утнути. Оця-о Фреда прегарне створіння, ставна, вродлива, і голову на в"язах має. Аж ось прийшло кохання, затруїло їй світ божий, погнало її на Клондайк, примусило шукати смерті, і то так владно, що вона зненавиділа людину, яка врятувала їй життя.
Досі йому щастило уникати кохання, як пощастило уникнути віспи, проте воно існує, не менш заразливе ніж віспа, тільки далеко тяжче. Воно примушує чоловіків і жінок чинити страшні й безглузді речі. Це якась запійна маячня, навіть ще гірше. І коли Буйний День підчепить його, то буде йому так само кепсько, як і будь-кому. Це шаленство, божевілля, та ще й заразливіше над усі хвороби. Скільки молодиків побиваються за Фредою, хочуть з нею оженитись, а вона гине за кимсь на другому кінці світу й не хоче їх і знати.
Але найгіршого страху завдала йому Діва. Одного ранку знайшли її мертвою в її хатині. Вона прострелила собі голову й не залишила навіть цидулочки, через віщо. Пішли балачки. Якийсь дотепник висловив загальну думку: не діждалась, мовляв, небіжчиця Буйного Дня. Всі знали й усі так і казали, що вона наклала на себе руки через нього. Так писали й кореспонденти. І Буйний День, король Клондайку, ще раз зчинив сенсацію на сторінках недільних додатків до американських газет. Діва останнім часом шанувалася, сповіщали кореспонденції; і це була правда. Ніхто в Доусоні ані разу не бачив її на танцях. Перебравшися в Доусон із Серкл-Сіті, вона жила спершу з прання, тоді купила собі швейну машинку й шила полотняні парки, хутряні шапки, шкіряні рукавиці. Коли відкрився перший юконський банк, вона стала туди на службу. Всі це знали й про це говорили, і всі погоджувались на тому, що Буйний День спричинився до її смерті, нехай навіть мимоволі.
Найгірше те, що Буйний День і сам знав: це правда. Навік затямив він той останній вечір, коли її бачив. Тоді він не звернув ні на що уваги, а тепер згадував усе до рисочки, і воно не давало йому спокою. Тепер, у світлі трагічної події, він зрозумів усе: її спокій, її лагідну певність — неначе всі тривоги вляглися, минулися для неї, — і ту тиху матерню ніжність, яка просвічувала в усьому, що вона говорила й робила того вечора. Він пригадував, як вона дивилась на нього, як сміялася, коли він їй оповідав, як Мікі Долан наплутав, забиваючи свої наколи в Скукумській ущелині. Сміх її був безжурний і радісний, та все ж по такий бадьорий, як раніш. Не те, щоб вона була похмура чи пригнічена, навпаки — вона здавалась така задоволена й примирена. Вона обдурила його, телепня. Того вечора йому спало навіть на думку, що її кохання минулось, і він уже тішився, що тепер, може, коли не вадитиме ця бентежна пристрасть, між ними настане щира й спокійна приязнь.
І коли він уже стояв на порозі з шапкою в руках і прощався, вона раптово нахилилась і поцілувала його в руку. Тоді це здалось йому і смішне, й недоречне, і він себе, почув ні в сих ні в тих. А тепер він здригався, про це згадуючи і знов відчуваючи дотик її уст на своїй руці. Вона прощалася з ним, прощалася навіки, а йому те й на думку не спало. У ту хвилину, та й цілий вечір вона холодно й спокійно думала про свою смерть. Коли б то Йому знаття! Хоч сам він уник тієї любовної зарази, та він одружився б із Дівою, якби бодай крихту здогадувався, що вона надумала. А втім, він знав, що непохитна гордість не дозволила б їй прийняти одруження з ласки. Ні, їй рятунку не було. Недуга кохання занадто її захопила, і з самого початку вона рокована була загинути.
У неї лишався один шанс — щоб і він заразився тією самою хворобою. Але з ним цього не сталось. Та навіть якби й сталось, то скорше б уже від Фреди або ще якоїсь іншої жінки. От хоч би Дартворсі, чоловік з освітою; він мав одну з найбагатших ділянок на Бонанзі, вище від Кармакової. Весь Доусон знав, що донька старого Дулітла, Берта, гине за ним. Ну, а коли любовна хвороба причепилась до нього, то з усіх жінок він вибрав дружину полковника Волстона, гірничого інженера з товариства Гугенгамера. А наслідок — три випадки божевілля. Дартворсі продає свою займанку за десяту частку її вартості, сердешна жінка, занедбавши свою добру славу й становище в суспільстві, тікає з ним на каное в пониззя Юкону, а її чоловік у нестямній жадобі помсти женеться за ними теж на каное. Усі вони промчали каламутним Юконом повз Сорокову Милю і Серкл-Сіті й зникли у водяній пустелі долішньої річки. Ото таке воно, кохання, що руйнує життя чоловіків і жінок, штовхає їх на згубу, на смерть, перевертає догори ногами все розумне й доладне, обертає порядних жінок на пропащих або самогубниць, а чесних чоловіків на мерзотників і вбивців.
Уперше зроду Буйний День утратив самовладання. Він перелякався й не приховував того. Жінки — це страховища, вони розносять любовну заразу, а самі такі безтурботні, нічого не бояться. Їх ні на крихту не злякало те, що сталося з Дівою. Навпаки, вони ще дужче заздрили на нього. Навіть без багатства, просто як чоловік, молодий, дужий, вродливий і добросердий, він являв би жадану здобич для більшості жінок. А коли до всіх цих природних дарів додати ще романтичний німб його імені та його незліченні капітали, то не диво, що кожна вільна жінка, та не одна й заміжня дивились на нього захопленими й заздрісними очима. Кого іншого це, звісно, зіпсувало б, завернуло б йому голову, але в Гарнішеві це тільки посилювало страх. І через те він здебільшого відмовлявся від запросин туди, де міг би здибати жінок, воліючи ходити в гості до нежонатих, та ще вчащав до «Лосячого Рога», де не було навіть кімнати для танців.
РОЗДІЛ XIII
Року 1897 в Доусоні зимувало шість тисяч люду. В копальнях працювалося на повний хід. А чутки приходили, що за перевалами чекає весни цілих сто тисяч душ.
Смерком одного зимового дня Буйний День ішов по високій терасі між Французьким та Скукумським пагорбами. Перед ним розгортався широкий краєвид. Просто внизу лежало найбагатше на золото місце по річці Ельдорадо, а долина Бонанзи видніла на багато миль в обидва боки. І всюди руйновище. Від густого лісу, що колись укривав гори до самого верху, не лишилося жодного дерева, і навіть під сніговим покривом було видко, що їхні голі схили геть подовбано й розрито. Нижче повсюди чорніли хатини, але людей там не було й знаку. Завіса з диму нависла над долиною і обернула сірий день на сумні сутінки. Дим курів з тисячі дір у снігу, там глибоко в замерзлому нарінку й глині плазували, рилися люди й розкладали щораз нові вогнища, щоб розбити міцні крижані кайдани. Там, де ще тільки закладувано нові шурфи, ті вогнища червоніли полум"ям. Люди то вилазили, то зникали в дірах або ж коловоротами підіймали з шурфів на абияк збитих помостах відігрітий нарінок, що зараз-таки знову замерзав. А навкруги всюди видніли сліди весняного промивання: купи промивальних жолобів, лотоки на стовпах, величезні млинові колеса — ніби покинуті обози враженого золотою гарячкою людського війська.
— Усе тільки порпаються, — промовив сам до себе Буйний День.
Він дивився на голі пагорби і мимоволі думав про це страхітливе й марне нищення лісу. Звідси, з височини пташиного льоту, він міг бачити все безладдя й безглуздя такої похапливої роботи. Це була сама грандіозна неспроможність. Кожен працював сам за себе, а наслідком був хаос. На цих багатющих родовищах доводилось витрачати долар, щоб добути з землі два, а на кожний долар, добутий оцією гарячковою бездумною длубаниною, ще один долар залишався в землі. Ще який рік, і більшість копалень виснажиться, а золота з розсипищ візьмуть хіба половину.
«Потрібен лад», — подумав він, і його жвава уява відразу намалювала йому ціле Ельдорадо, від межиріччя до межиріччя, від джерел до гирла, в одних путящих руках. Навіть розморожування парою, що до нього ще й не пробували, але неминуче мали вдатись, було, на його думку, річ тимчасова. Найкраще змивати золотодайний грунт зі схилів і терас водою, а тоді по річищах пустити драги, як ото, чував він, роблять у Каліфорнії.