— Доброго ранку! — звернувся він до Генрі і, вітаючи Леонсію, кинув на неї захопленим оком. — Ви Френкові приятелі?
— О сер, — скрикнула Леонсія, — ми більше ніж приятелі! Ми прийшли сюди врятувати його, Я читала ранкові газети. Якби тільки не недоумство його челяді…
У Чарлі Тіпері не було вже жодного сумніву.
— Я — Чарлі Тіпері, — сказав він, простягаючи руку Генрі.
— А мене звуть Морган, Генрі Морган, — зрадів Генрі, вітаючи його, як потопельник вітає рятувальний круг. — А це міс Солано. Сеньйорита Солано, містер Тіпері. Власне, міс Солано — моя сестра.
— Я прийшов сюди з тією самою метою, — заявив Чарлі Тіпері. — Врятувати Френка, наскільки я розумію, може лише готівка або ж найпевніші папери. Я приніс із собою все, що міг нашкрябати за ніч, хоч знаю, що цього замало…
— Скільки ви принесли? — навпростець запитав Генрі.
— Мільйон вісімсот. А ви?
— Та ось дрібниці, — сказав Генрі і показав на розкриту валізу, не знаючи, що розмовляє з представником третього покоління ювелірів.
Чарлі Тіпері швидко оглянув 8 півдесятка самоцвітів, а ще швидше оцінив на око, скільки їх у валізі, і сторопів з дива.
— Та це коштує мільйони! — вигукнув він. — Що ви думаєте робити з ними?
— Продати, щоб лише врятувати Френка, — відповів Генрі. — Вони ж можуть бути забезпеченням, правда?
— Зачиняйте свою валізу, — наказав Чарлі Тіпері, — а я тим часом зателефоную. Я хочу застати батька, поки він не пішов ще з дому, — пояснив він через плече, чекаючи на відповідь зі станції. — Тут не більше, як п"ять хвилин ходи.
Саме тоді, як він скінчив розмову з батьком, до кімнати ввійшов Паркер у супроводі лейтенанта поліції та двох поліцаїв.
— Ось ці бандити, лейтенанте, заарештуйте їх! — сказав Паркер. — Перепрошую, містере Тіпері; звичайно ж, не вас. Цих двох, лейтенанте. Не знаю, в чому їх оскаржувати. Божевільні або ще й гірше.
— Добрий день, містере Тіпері, — привітався лейтенант, упізнавши ювеліра.
— Не треба нікого арештовувати, лейтенанте Берне, — усміхнувся до нього Чарлі Тіпері. — І можете відіслати свою карету. Потім я все поясню інспекторові. А вас я попрошу піти зі мною, з цією валізою й цими двома непевними особами. Ви охоронятимете — ні, не мене, а цю валізу. В ній лежать мільйони, холодні, тверді, сліпучі мільйони. І коли я розкрию валізу перед своїм батьком, ви побачите таке, що мало хто бачив у цьому світі. Тепер ходімо! Ми тільки марно гаємо час.
Він підійшов до валізи разом із Генрі, і коли їхні руки водночас простяглись до неї, лейтенант Берн також запропонував свої послуги.
— Мені здається, що поки ми ще не домовились, валізу нестиму я, — сказав Генрі.
— Авжеж, авжеж, — погодився Чарлі Тіпері. — Тільки не гаймо дорогого часу. Адже нам ще треба домовитися про ціну. Ходім! Мерщій!