— А чим він вам не до вподоби, цей самородок? — спитав я.
Відсутній, неначе в себе спрямований вираз зник з його очей, і він прогув:
— Чим? Та розміром.
— Він, здається, таки величенький, — погодився я. — Та певно, отакий він і насправді. Навряд чи зважився б австралійський уряд…
— Величенький! — перебив він, зневажливо пирхнувши.
— Найбільший з усіх будь-коли знайдених… — почав я.
— Еге ж, найбільший! — Його тьмяні очі розгоралися вогнем, коли він провадив далі: — Невже ви гадаєте, що про кожен знайдений шматок золота пишуть у газетах та енциклопедіях?
— Ну, — відповів я розважливо, — а коли не пишуть, то як же нам про нього знати? Якщо величезний самородок, чи то пак — людина, що знайшла його, вважає за краще червоніти собі в невідомості…
— Він зовсім не величезний, — урвав він мою мову. — Щодо найбільшого самородка, то я бачив його на власні очі. А я дуже засмаглий» щоб червоніти. Я — залізничник і довго жив у тропіках. Еге ж, я тоді був кольору червоного дерева — старого червоного дерева, і мене не раз вважали за синьоокого іспанця…
Настала моя черга урвати його:
— Хіба той ваш самородок був більший за ці, містере… е…
— Джонс, Джуліан Джонс. Так мене звати.
Він добув із внутрішньої кишені конверта, адресованого цій особі в Сан-Франціско до запитання, а я, своєю чергою, подав йому свою візитну картку.
— Дуже радий познайомитися з вами, добродію, — сказав він, простягуючи руку, і голос його прогув, немов призвичаєний до оглушливих шумів чи широких просторів. — Я, звісно, чував про вас, бачив ваш портрет у газетах і таке інше, і хоч цього й не слід би було говорити, я все ж таки скажу: як на мене, то оті ваші статті про Мексіку і шеляга не варті! То все маячня, чиста маячня! Ви помиляєтесь, як і всі грінго, вважаючи мексіканця білим. Він не білий. Ніхто з них не білий — ні грізери, ні спіготи[26], ні інші латиноамериканці, та й решта цього бидла. Бачте, добродію, вони й думають не так, як ми, і міркують чи діють не так. Навіть таблиця множення у них інакша. Ви вважаєте, що сім раз по сім сорок дев"ять, а в них це по-інакшому виходить. Та й біле в них зовсім не біле. Ось вам один приклад. Купуючи каву для домашнього вжитку — фунтовими чи десятифунтовими пачками…
— А який завбільшки був той самородок, що ви оце вгадували? — рішуче запитав я. — Як найбільший із цих?
— Більший! — спокійно відповів він. — Більший, ніж навіть усі з цієї ідіотської виставки, складені докупи. — Він помовчав і пильно подивився на мене. — Не бачу причини, чого б мені не обговорити з вами одну річ. У вас репутація людини, на яку можна звіритись, і я читав, що ви й самі у бувальцях бували, блукаючи по світах. Я все оце оком накидаю, чи не трапиться кого, хто пристав би до мене на одне діло.
— На мене можете звіритись, — запевнив я.
І ось я через друк переповідаю всім цю історію точнісінько так, як він розказував її мені, коли ми сиділи на лаві перед Палацом мистецтв і крики морських чайок над лагуною лунали нам у вухах. Він же мав зустрітися зі мною, як ми й домовилися. А втім, я забігаю наперед.
Коли ми вибралися з павільйону, шукаючи, де б нам присісти, невисока жіночка років, мабуть, тридцяти, із змарнілим, наче у фермерки, обличчям, по-пташиному поривно кинулася до нього, як оті чайки, що так само поривно шугали у нас над головами; вона міцно вчепилася йому в руку з точністю і швидкістю механізму.
— Ти куди? — вереснула вона. — Біжить собі, а про мене ні гадки!