На тлі цієї хвилі голови плавців здавалися двома невеличкими цятками. І ті маленькі цятки зважилися стати на герць із сліпою стихією, вистояти перед морським титаном. Вага навислого над ними буруна могла оглушити чоловіка й потрощити тоненькі кістки жінки. Капітан дев"ятого номера мимоволі затамував дух. Про чоловіка він забув. Він дивився тільки на жінку. Якщо вона розгубиться, злякається, зробить один невиважений порух, страшна сила шпурне її на сто футів, розтрощить, безпорадну й немічну, об корали, а підводна течія винесе її в море на здобич дрібним акулам, надто боягузливим, щоб напасти на живу людину.
Чому вони не пірнуть заздалегідь, питав себе схвильований капітан, а чекають, поки остання безпечна мить обернеться в першу мить смертельної небезпеки? Він побачив, як жінка обернулась до чоловіка, всміхнулася, і той також відповів їй усмішкою. Хвиля вже почала підіймати їх, а високо над ними із білого гребеня бризнула піна, розсипаючись рожевими й золотими краплями. Дужий пасатний вітер підхопив ті бризки й шпурнув ними назад у море. І тоді, на відстані шести футів одне від одного, вони разом пірнули під хвилю, і тієї ж миті вона важко опала вниз. Як комахи зникають у химерних закрутках гігантської орхідеї, так і вони зникли, коли пінява борода, гребінь і бризки сотнями тонн загриміли вниз на те місце, де вони щойно чорніли і де їх уже не було.
Врешті вони знову з"явилися позад хвилі, поряд, так само за шість футів одне від одного, і дужими помахами попливли до берега, готові або спіймати наступну хвилю, або пірнути під неї. Капітан дев"ятого номера дав знак своїй команді розходитись, а сам сів на поруччя веранди, відчуваючи дивну втому і далі стежачи за плавцями в бінокль.
— Не знаю, хто вони, — мовив він сам до себе, — тільки не малагіиі. Малагіиі так не плавають.
Такий могутній прибій у Вайкікі буває не щодня, вірніше — дуже рідко, і хоч Бартони й далі викликали цікавість і обурення приїжджих дам, капітани з яхт-клубу вже за них не турбувалися. Вони бачили, як подружжя відпливало від берега, зникало в синій далині, а через кілька годин або помічали, або й ні, як воно верталося назад. Головне, що капітани за них не боялися, бо знали, що вони вернуться.
А все тому, що Бартони виявилися не малагіні. Вони були свої. Іншими словами, чи, радше, одним виразним гавайським словом, вони були камаїни (старожитці). Сорокарічні острів"яни пам"ятали Лі Бартона змалку, коли він справді був малагіні, хоч і дуже молодий. Відтоді, повертаючись сюди часто й надовго, він устиг здобути почесне звання камаїни.
Щодо Айди Бартон, то місцеві дами одного з нею віку зустрічали її обіймами і щирими гавайськими поцілунками (потайки дивуючись, як їй пощастило зберегти свою фігуру). Бабусі запрошували її попити чаю і погомоніти про минуле в садочках забутих садиб, яких не бачить жоден турист. Ще не минуло й тижня, відколи вона приїхала, як стара королева Ліліуокалані послала по неї й лагідно дорікнула, що вона її забула. А беззубі діди, сидячи на прохолодних, пахучих матах, згадували про її діда, капітана Вілтона; самі вони його вже не пам"ятали, але любили переповідати те, що чули від своїх батьків про його буйне, веселе життя і шалені витівки. Це був той капітан Вілтон, або Девід Вілтон, або «Вдатний на все», як захоплено називали його за тих далеких часів гавайці, спершу торгівець на дикому Північному Заході, тоді вбогий волоцюга і капітан без судна, той що в 1820 року на березі Кайлуа вітав перших місіонерів, які прибули на бригові «Тедіес», а через кілька років утік з дочкою одного з тих місіонерів, одружився з нею, втихомирився і довго, чесно служив Камегамегам на посаді міністра державної скарбниці й начальника митниці, водночас виступаючи посередником і миротворцем між місіонерами — з одного боку — і строкатими юрбами волоцюг, торгівцями й гавайськими ватагами — з другого.
Не обминали увагою і Лі Бартона. Коли на їхню честь влаштовували сніданки й обіди, бучні луау (бенкети) і вечері з гавайським пої, прогулянки на морі й танці, його затягали в своє товариство давні приятелі, колишні гульвіси; тепер вони дізналися, що в них є травлення та всякі інші функції організму, і відповідно втихомирились, менше нили, більше грали в бридж і часто ходили на бейсбол. Так само перемінилися й колишні його партнери в покері — тепер вони грали на куди менші ставки, пили мінеральну воду й помаранчевий сік, а останню партію кінчали на пізніш, як опівночі.
У розпал цих розваг з"явився Санні Грендісон, син Гаваїв і їхня гордість. Хоч він мав ще тільки сорок один рік, а вже встиг відмовитися від запропонованої йому посади губернатора Території[57]. Чверть сторіччя тому він шпурляв Айду Бартон у хвилі Вайкікі, а ще раніше, проводячи вакації на великому тваринницькому ранчо свого батька на острові Лаканаї, прийняв її та ще кількох дітлахів від п"яти до семи років у свою ватагу з гучною назвою «Мисливці за головами», чи «Пострах Лаканаї». А ще перед тим його дід Грендісон та її дід Вілтон спільно орудували в ділових і політичних сферах.
Закінчивши Гарвардський університет, він багато подорожував по світі з науковою метою і здобув собі чимало друзів. Після служби на Філіппінах він брав участь у кількох ентомологічних експедиціях до Малайї, Південної Америки й Африки. В сорок один рік він усе ще рахувався в штаті Смітсонівського інституту, а його друзі запевняли, що на цукровому жучкові він знається краще за фахівців-ентомологів з дослідної станції, яку він заснував разом з іншими цукровими плантаторами. Він був помітною постаттю в себе на батьківщині і найпопулярнішим представником Гаваїв за кордоном. Гавайці-мандрівники запевняли, що варто їм було де-небудь згадати, звідки вони родом, як їх неодмінно питали: «А Санні Грендісона ви знаєте?»
Одне слово, то був син багатого батька, що й сам чимало домігся. Успадкований від батька мільйон він обернув на десять мільйонів, не занедбуючи батькових доброчинних заходів, а навіть перевершивши їх.
Але це ще не все. Він овдовів десять років тому, не мав дітей, і на цілих Гаваях не було другого чоловіка, за якого стільки жінок мріяло б вийти заміж. Брюнет з виразними рисами обличчя, високий, стрункий, із втягненим животом бігуна, завжди в доброму гуморі, він вирізнявся в будь-якому товаристві, а посивілі скроні, що відтіняли молоде обличчя, та жваві, блискучі очі ще Дужче привертали до нього увагу. Здавалося, що весь його час забирають товариські розваги, засідання в різних комітетах, об"єднаннях і управах та політичні наради; а проте він був ще капітаном команди поло, що здобула не одну перемогу, і на своєму острові Лаканаї розводив поні для гри в поло так само, як Болдвіни на острові Мауї.
Якщо біля двох незвичайно сильних, сповнених життєвої снаги чоловіка й жінки на кону з"являється ще один такий самий сильний чоловік, неодмінно створюється трагічний трикутник. Висловлюючись мовою салонних дам і кавалерів, такий трикутник можна назвати «надтрагічним» або «разючим». Перший, мабуть, збагнув становище Санні Грендісон, бо ж сам своїм зухвалим бажанням до нього й призвів, хоч навряд чи його меткий розум випередив інтуїцію такої жінки, як Айда Бартон. У кожному разі, певне одне: останнім із трьох здогадався Лі Бартон і спробував обернути в жарт те, що аж ніяк не скидалося на жарт.
Він швидко переконався, що помітив усе досить пізно, коли вже добра половина людей, в яких вони бували в гостях, про це знала. Озирнувшись назад, він збагнув, що віддавна на всі вечори, куди запрошували його з дружиною, діставав запрошення й Санні Грендісон. Де були їх двоє, там завжди з"являвся й він, третій. Куди б не вирушало товариство, — чи в Кагуку, Галейву, Агуйману, чи в коралові сади Канеоге, чи купатися на мис Коко, — неодмінно так складалося, що Айда їхала в машині Санні Грендісона або вони обоє сідали ще в чиюсь машину. Вони зустрічалися на танцях, бенкетах, обідах, на різних прогулянках, — скрізь вони були всі троє.
Зауваживши це, Лі Бартон уже не міг не помітити, що в присутності Санні Грендісона Айда завжди веселішала, залюбки їздила з ним в одній машині, танцювала або пропускала танець, щоб посидіти з ним. Але найдужче переконував його сам Санні Грендісон. На обличчі в нього, як у двадцятирічного юнака, було написано все, що почувало його серце, — не помагали ані вік, ані витримка й досвід. Сильний, розважний чоловік, він, проте, і в сорок одип рік не навчився ховати свою душу за байдужою маскою, тож Лі Бартонові, його одноліткові, не важко було побачити її крізь таку прозору оболонку. І часто, коли Айда балакала з іншими жінками і мова заходила про Санні, Лі Бартон чув, як вона ласкаво про нього озивається, як хвалила його стиль гри в поло, його громадську діяльність і всі інші його чесноти й досягнення.
Отже, душевний стан Санні не був загадкою для Лі Бартона. Його кожен бачив. Але ж Айда, його дружина, з якою він так щасливо прожив дванадцять років, що сказати про неї? Він знав, що жінки, ця загадкова стать, уміють багато чого тримати в таємниці. Чи її відверта прихильність до Грендісона означає тільки відновлення давньої дитячої приязні? Чи, може, це свій чисто жіночий спосіб приховати пал серця, почуття навіть сильніше ніж те, що виразно світиться на обличчі в Санні?
Лі Бартонові було невесело. Дванадцять років життя з дружиною переконали його в тому, що вона єдина йому бажана і що немає на світі такої жінки, яка могла б змагатися з нею за його серце, душу й розум. Він не міг собі уявити, щоб якась інша жінка зуміла відвернути його від Айди, а надто перевершити її в хисті завжди й у всьому подобатись йому.
Чи не буде це, тривожно питав він себе, як усі закохані чоловіки, її перший роман? Лі Бартона весь час мучило це питання, і на подив споважнілих молодиків середнього віку — своїх партнерів у покері, а також на радість дам, що пильно стежили за ним на проханих обідах, — він почав пити коньяк замість помаранчевого соку, підвищувати ставки в покері, вечорами безоглядно гнати машину дорогами Палі та мису Даймонду, а перед другим сніданком чи перед обідом випивати більше, ніж годилося б, коктейлів та віскі.
Протягом їхнього спільного життя Айда ставилась досить поблажливо до його гри в карти. І він звик до цього. Але тепер, коли він почав сумніватися в ній, йому здавалося, що вона рада, аби він сів до карт. Натомість він зауважив, що Санні Грендісон перестав бувати там, де грали в бридж і в покер. Начебто не мав часу. Але що ж той Санні робив, коли він, Лі Бартон, грав у карти? Невже просиджував цілі вечори на засіданнях комітетів та управ? Лі Бартон вирішив перевірити. І легко дізнався, що Санні звичайно буває в цей час там, де Айда Бартон, — на танцях, обідах, купаннях при місяці; а того дня, коли він, пославшись на невідкладні справи, відмовився від бриджа з Лі, Ленгорном Джонсом і Джеком Голстайном у Тихоокеанському клубі, — того самого дня він грав у бридж у Дори Найлз з трьома жінками, і одною з них була Айда.
Якось надвечір Лі Бартон, вертаючись із Пірл-Харбора, де він оглядав будівництво сухого доку, увімкнув третю швидкість, щоб устигнути переодягтися на обід, і перегнав машину Санні; єдиним пасажиром у тій машині була Айда. А через тиждень, протягом якого Лі Бартон жодного разу не грав у карти, він об одинадцятій годині приїхав з обіду в Університетському клубі, де були самі чоловіки, а відразу по тому вернулася й Айда з вечері й танців у Елстонів. І привіз її додому Санні. Вони сказали, що спершу відвезли майора Френкліна з дружиною до Форту Шефтер у другому кінці міста, за кілька миль від берега.