— А в неї ще є такі камінці? — спитав Торес.
— Авжеж, — була відповідь, — вона тільки-но показувала мені повну скриню самоцвітів. Там їх багато, різних і куди більших. Тільки вони не в разках, а лежать натрусом, наче зерно.
Поки інші їли та розмовляли, Торес нервово палив цигарку. Потім він устав і заявив, що не хоче їсти і що йому нездужається.
— Ось що, — сказав він далі, — я знаю іспанську мову краще, ніж обидва Моргани. До того ж я певний, що краще знаю вдачу іспанських жінок. Отож аби довести своє прихильне ставлення до вас, я зараз же піду до Цариці й спробую переконати її відмовитись від заміжжя.
Юнак із списом заступив дорогу Торесові й пішов доповісти Цариці, а повернувшись, запросив його в кімнату. Цариця сиділа, спершись на подушки, і приязно кивнула Торесові, щоб він підійшов ближче.
— Ти нічого не їв? — співчутливо спитала вона і, довідавшись, що в нього немає апетиту, додала: — Тоді ти, може, хочеш пити?
Очі Торесові блиснули. Після тривог останніх днів і перед новою авантюрою, в якій він будь-що прагнув успіху, йому страшенно захотілось випити. Цариця плеснула в долоні й дала відповідний наказ служникові, що з"явився на поклик.
— Це дуже давнє вино, йому вже кілька століть. Та, врешті, ти ж да Васко і знаєш, яке воно, бо сам привіз його сюди чотириста років тому, — осміхнулась вона, коли служник уніс і відіткнув невеличке барильце.
Вік барильця не викликав у Тореса жодного сумніву, і він знав, що, відтоді як це барильце перепливло Атлантичний океан, народилось і вмерло з дванадцять поколінь. Він відчув, як спрага стискує йому горло. Служниця налила йому чималий келих, але Торесові вино здалося не дуже міцним. Проте чотирьохсотлітній хміль швидко розіллявся йому по жилах і притьмарив мозок.
Цариця звеліла Торесові сісти на край ліжка, щоб краще бачити його, і запитала:
— Тебе ніхто не кликав. Ти хочеш мені щось сказати чи щось попросити в мене?
— Я твій обранець, — відповів Торес, закручуючи вуса, як і личить чоловікові, що прийшов залицятися.
— Дивно, — промовила цариця. — У Свічаді Світу я бачила не твоє обличчя. Чи не трапилося тут часом якоїсь помилки?
— Трапилось, — охоче визнав він, прочитавши в очах Цариці, що її годі обдурити. — Це через вино. В ньому якісь чари, що змушують мене зрадити таємницю мого серця. Я так жадаю тебе!
Сміючись самими очима, Цариця покликала служницю й звеліла їй ще раз наповнити Торесові келих.
— Може, тепер трапиться друга помилка, га? — поглузувала вона, коли він спорожнив келих.
— Е, ні, Царице! — відказав він. — Тепер усе цілком ясно. Я можу приборкати своє серце. Доля судила тобі Френка Моргана, того, хто цілував тебе в руку.
— Це правда, — урочисто відповіла Цариця. — Саме його обличчя я й бачила в Свічаді Світу і здогадалася, що він мій суджений.
— А я його найкращий приятель, — вів далі підохочений Торес. — Ти знаєш усе, отже тобі відомо, що жінці звичайно дають посаг. Ось він і доручив мені, своєму найкращому приятелеві, довідатись про твій посаг і подивитись на нього. Бо ж бачиш, Френк — один з найбагатших людей у своїй країні, де взагалі всі дуже багаті.
Цариця так раптово підвелася, що Торес зіщулився зі страху й замалим не впав на поміст, чекаючи, що зараз дістане ножем у спину. Але вона підійшла чи, швидше, майнула до дверей, що вели до іншої кімнати.