В хатині почулися схвильовані голоси: «Та не крутись!», «Наступи йому на пальці, Тіме!», «Розціпи пальці!», «Ото вчепився!», «Ой! Ай!», «Рота розтуляйте!» Фрона побачила, як кілька чоловіків вовтузилися з Сент-Вінсентом, і підбігла туди. Він качався по землі, дряпався, кусався, одбивався, як божевільний. Тім Дуган, кремезний кельт, насів на нього. Сент-Вінсент вчепився зубами кельтові в плече.
— Бий його, Тіме, затопи!
— Ото йолопи! Хіба ж я так можу? Розціпте йому зуби! Чуєте?
— Зачекайте хвилину! — Чоловіки розступилися від Сент-Вінсента з Тімом, пропускаючи Фрону ближче.
Фрона стала біля нього на коліна.
— Годі, Сент-Вінсенте, пустіть.
Він глянув на Фрону. В погляді його не було нічого людського. Дихав він уривчасто, з горла вихоплювався якийсь дивний клекіт.
— Це я, Грегорі. — Фрона заспокійливо погладила йому чоло. — Ви не впізнали мене? Це я, Фрона. Пустіть його.
Тіло Сент-Вінсента немов зів"яло, обличчя стало спокійніше, щелепи розтулилися й випустили Тімову руку.
— Послухайте, Грегорі! Хоч вам доведеться померти…
— Та я не можу, не можу! — застогнав Сент-Вінсент. — Ви ж казали, щоб на вас звіритись, що все буде гаразд!
Вона подумала про те, що він мав можливість врятуватись, але промовчала.
— О Фроно, Фроно! — Сент-Вінсент ридав, припадаючи їй до ніг.
— Будьте хоч мужні. Це все, що вам залишилось.
— Ходімо! — наказав Тім Дуган. — Вибачайте, що турбуємо вас, міс, але ми повинні його звідсіля вивести. Тягніть, хлопці! Блекі, Джонсоне, беріть за ноги!
Тіло Сент-Вінсентове, коли він це почув, напружилося, очі знову стали безтямні, а пальці судомно стисли Фро-нину руку. Вона з благанням в очах поглянула на шукачів. Ті зупинилися ні в сих ні в тих.
— Залишіть мене з ним на хвилинку, — попросила Фрона, — на одну хвилинку!
— Не варт він того, — осміхнувся Дуган, відійшовши з товаришами. — Лише гляньте на нього!
— Чорти батька зна що! — погодився Блекі, скоса поглядаючи на Фрону, яка шепотіла щось Сент-Вінсентові на вухо, ніжно гладячи йому волосся. Невідомо, що вона йому казала, але він підвівся й рушив за нею. Ступав він, як мертвий, а вийшовши надвір, втопив здивовані якісь очі в каламутні хвилі Юкону.
На березі, коло сосни, зібрався натовп. Хлопчина, що йому доручено було перекинути мотуза через гілляку, скінчивши свою роботу, швидко зліз на землю. Він поглянув на свої долоні й дмухнув на них. Навкруг засміялися. Два вовкодави, наїживши шерсть, вишкіряли зуби. Люди цькували їх одного на одного. Собаки зчепилися й покотились по землі. Їх одштовхували ногами, щоб звільнити місце Сент-Вінсентові.