Це не місто трущоб, як гадає дехто, — це суцільна велетенська трущоба. З погляду елементарної пристойності, перша-ліпша злиденна вулиця з-поміж усіх його злиденних вулиць — це трущоба. Де на кожному кроці можна почути й побачити таке, чого не повинні чути й бачити ваші й мої діти, там так само не повинні жити й діти інших. Де ні ви, ні я не дозволили б жити своїй дружині, там не повинна жити й дружина будь-кого іншого. Бо тут, в Іст-Енді, сороміцтва та вульгарщини — хоч греблю гати. Від них нікуди не сховаєшся. Від лихого псується й добре і гниє все вкупі. Яке прекрасне — невинне дитинство! Але тут, в Іст-Енді, невинність, як ніде, скороминуща, її треба пильнувати, поки ще малюк не виповз із колиски, інакше ви переконаєтеся, що вже найменша малеча не поступається вам у гріховній мудрості.
За Золотим Правилом: «не роби іншому, чого собі не бажаєш», лондонський Іст-Енд непридатне для життя місце. Ви не бажали б, щоб там росла, розвивалась і набиралася життєвої мудрості ваша дитина, отже, там не годиться також жити дітям інших. Проста штука це Золоте Правило і все, чого воно вимагає. І хай западеться й політекономія, і теорія виживання найпристосованіших, якщо вони з ним не згодні. Те, що погане для вас, погане й для іншого, оце й уся казка.
В Лондоні триста тисяч людей наймають однокімнатні помешкання на цілу сім"ю. Набагато більше їх живуть у двох і трьох кімнатах, мішма жінки й чоловіки, у такій самій тисняві, як і ті, що в одній кімнаті. По закону на душу має припадати 11 кубічних метрів; у казармах норма на солдата — 17 кубічних метрів. Професор Гакслі, що раніше й сам був на медичній службі в Східному Лондоні, твердив, що кожна людина повинна мати 23 кубічних метри, і то при добрій вентиляції. А проте в Лондоні дев"ятсот тисяч чоловік має кожен менше одинадцяти кубічних метрів, приписаних законом.
Містер Чарлз Бут, що роками систематично складав класифікаційні таблиці трудящого населення міста, вважає, що в Лондоні живе 1 800 000
Робітники, як клас, все більше й більше ізолюються зусиллями своїх роботодавців; і цей процес, що супроводиться скупченням і перелюдиенням, веде не стільки до неморальності, скільки до повної відсутності моралі. Ось витяг із звіту про недавнє засідання Ради лондонського графства. Звіт стислий і неприкрашений, але який невимовний жах читається між рядками!
«Містер Брус запитав у голови комітету суспільної гігієни, чи відомі йому факти серйозного перелюднення Іст-Енду. Так, у Східному Сент-Джорджі є подружжя з вісьмома дітьми, що займає одну невелику кімнатку. Дочки їхні віком у двадцять, сімнадцять, вісім, чотири роки, а одна — й зовсім мала, а троє синів — віком у п"ятнадцять, тринадцять і дванадцять років. В Уайтчепелі чоловік з дружиною і трьома дочками віком у шістнадцять, вісім і чотири роки та двома синами десяти й дванадцяти років займають ще меншу кімнатку. На Бетнел-Гріні чоловік з дружиною, чотирма синами (віком у двадцять три, двадцять один, дев"ятнадцять і шістнадцять років) та двома дочками (чотирнадцяти й семи років) також містяться в одній кімнаті. Містер Брус запитав, чи ж не є обов"язком представників місцевої влади запобігати такому серйозному перелюдненню».
Та поки дев"ятсот тисяч чоловік живе фактично в неприпустимих умовах, у представників влади клопотів по саме горло. Коли тих бідолах виселять із перелюднених жител, вони перебираються десь далі до іншого закамарку; а через те, що вони переїжджають з усіма своїми пожитками вночі (один ручний візок вміщує всі їхні манатки та ще й сонних дітей), майже неможливо вслідкувати за ними. Якби Закон про громадську гігієну від 1891 року раптом спробували перевести в життя, на вулиці опинилося б дев"ятсот тисяч виселенців, і довелося б збудувати п"ятсот тисяч кімнат, щоб розмістити їх усіх у згоді з тим законом.
Убогі вулиці ззовні виглядають просто убогими, але за стінами домів ховається страшенний бруд, злидні та людські трагедії. Може, про трагедію, що я розповім, і бридко читати, але той факт, що вона могла статися, ще бридкіший.
На Девоншір-плейс, в Лісонгров, нещодавно померла стара жінка сімдесяти п"яти років. Слідчий заявив, що в кімнаті не виявлено нічого, крім купи старого дрантя, вкритого нужею. Його й самого обліпили паразити. Кімната була в жахливому стані, зроду він такого не бачив. Все суспіль укрила вошва.
Лікар заявив: «Небіжчиця лежала горілиць, сперта на камінові грати. На ній була сама сукня й панчохи. Тіло аж кишіло паразитами, і все шмаття в кімнаті було геть сіре від них. Покійна була страшенно худа й виснажена. Ноги її були всіяні виразками, до яких поприлипали панчохи. Причина тих виразок — покуси паразитів».
Один чоловік, присутній при розслідуванні, написав: «Я мав нещастя бачити тіло бідолашної жінки в трупарні, і ще й досі від спогаду про те жахливе видовище мене дрожем проймає. Вона лежала в трупарні така кощава, така виснажена, що це був просто лантух шкіри й кісток, її волосся від бруду взялося ковтюхами і було справжнім гніздом нужі. На її висхлих грудях повзали цілі сотні, тисячі, міріади паразитів».
Коли не гаразд, щоб так умерла ваша чи моя мати, то не гаразд, щоб і ця жінка, чия б вона не була мати, вмерла так.
Єпіскоп Вілкінсон, що був жив між зулусів, недавно заявив: «Жоден ватажок в африканському селі не дозволив би такого безладного спілкування юнаків і дівчат, старших і зовсім малих». Він мав на увазі тих дітей, що живуть в перелюднених кімнатах і в п"ять років знають усе, і багато такого, чого б їм краще зовсім не знати.
Лихої слави зажив той факт, що в гетто бідняцькі будинки дають більше зиску, ніж особняки багатіїв. Бідний робітник не тільки мусить жити, як худоба, але ще й платити за це відносно більше, ніж платить багатій за свої просторі хороми. Прошарок глитаїв-домовласників зміг виникнути лише завдяки конкуренції між голотою за житло. Людей більше, ніж житлової площі, і багато хто опиняється в робітному домі тому, що не може більш ніде знайти притулку. Будинки здають в оренду і перездають, і пере-перездають аж до кімнат і кутків.
«Здаю куток у кімнаті» — таке оголошення висіло недавно в одному вікні менш як за п"ять хвилин ходу від Сент-Джеймс-голу[45]. Пошлюся на авторитет преподобного Г"ю Прайса Г"юза, який заявив, що ліжка здаються за тризмінною системою, тобто на одне ліжко троє пожильців, і кожен користується ним по вісім годин, так що постіль ніколи не простигає; місце під ліжком теж винаймають за тризмінною системою. Санітарна служба вже не дивується, стикаючись із такими, наприклад, випадками: в одній кімнаті об"ємом у 29 кубічних метрів мешкають три дорослі жінки на одному ліжку і ще дві під ліжком; а в кімнаті на 47 кубічних метрів — дорослий чоловік з двома дітьми на ліжкові та ще дві дорослих жінки під ліжком.
А ось типовий приклад кімнати, що експлуатується за більш респектабельною, двозмінною системою. Вдень її займає молода жінка, що ночами працює в готелі. О сьомій вечора вона звільняє кімнату, а приходить підсобник муляра, що господарює тут до сьомої ранку.
Преподобний В. Н. Дейвіс, священик у Спітелфілді, провадив перепис по деяких провулках у своїй парафії. Він свідчить таке:
«В одному провулку десять домів — 51 кімната, майже всі 8 на 9 футів — і живе там 254 чоловіка. Тільки в шести випадках живуть по двоє на кімнату; вся решта живе від 3 до 9 на кімнату. На іншому подвір"ї шість домів, — 21 кімната і 84 мешканці, — знов-таки число пожильців в одній кімнаті подеколи становить шість, сім, вісім та дев"ять. В одному будинку на 8 кімнат 45 мешканців — в одній кімнаті містяться дев"ятеро, в одній восьмеро, у двох по семеро, а ще в одній — шестеро».
Таке перелюднення в гетто зумовлене зовсім не вподобаннями, а безвихіддю. Близько п"ятдесяти відсотків робітників сплачують від чверті до половини свого заробітку за помешкання, що в більшій частині Іст-Енду становить 4–6 шилінги за кімнату в тиждень. Отже, кваліфікований механік, заробляючи тридцять п"ять шилінгів на тиждень, змушений п"ятнадцять з них віддавати за дві-три миршавих комірчини і зі шкіри пнутися, аби зліпити в них сяке-таке подобенство родинного життя. А комірне все росте. На одній вулиці в Степні тільки за два роки воно підскочило з 13 до 18 шилінгів; а в Уайтчепелі двокімнатні будиночки, які ще недавно винаймалися за десять шилінгів, тепер винаймаються за 21 шилінг. На сході, заході, півночі й півдні міста житло дорожчає. Якщо земля коштує 20– ЗО фунтів за акр, то мусить же хтось платити й землевласникові!
Депутат В. С. Стедмен, виступаючи в палаті громад, розповів про долю своїх виборців таке: