Басаврюк ХХ

22
18
20
22
24
26
28
30

— Панове, мені здалося, що ви не з тих людей, які відмовилися від боротьби. Мені також здалося, що ви можете витримати навіть те випробування, про яке я розкажу вам у запропоновану зустріч. Маю честь, — і полковник, кивнувши головою, неспішно пішов від нас. Я мимоволі звернув увагу на те, що ліва рука полковника залишалась нерухомою, немов притримуючи обов’язкову шаблю біля портупеї. Уся розмова не зайняла і трьох хвилин. Декілька секунд ми ошелешено дивилися один на одного.

— Ну і що це за таємничий полковник? — порушив я першим мовчанку.

— Здається, я його колись бачив при Головному… — про щось згадуючи, сказав Кожух.

— Схоже, що він дійсно з наших, але що за пропозиція…

— Може, знов за Збруч? — трохи мрійливо промовив Кожух, потім махнув рукою й додав: — Але вся ця таємничість нагадує якесь американське сінема…

— …або романи про Карамболя чи Пінкертона, — підхопив я.

— …або чекістську провокацію, — замислився сотник. Ми знов помовчали.

— Ну, добре, друже, за тиждень зустрінемося, — і Кожух, потиснувши мені руку, пішов по вулиці.

— Привіт Марті! — кинув я йому навздогін і теж попрямував до свого студентського сховища.

Через хвилину я почув:

— Огей, Андрію, стривай! — сотник підійшов до мене. — Сірників у тебе нема?

— А звідкіля вони в мене? Я чистий люфт подебрадський тютюном не обкурюю. — Я хлопнув по кишені і знов витяг звідти візитівку полковника. — А! До речі, ми так і не подивилися, що це за адреса.

При світлі ліхтаря уважно роздивились сіру картонку з виведеною твердим каліграфічним почерком адресою.

— Знаєш, де це? — запитав я у Кожуха, який, здається, побував у кожному закутку не те що Подебрад, а і всієї Чехословацької Республіки.

— Чому ж ні, там хорунжий Донець із п’ятого дивізіону квартиру знімав років два тому, — зі знанням справи відповів сотник.

— Ну так, поки не одружився.

Але сотник не зауважив на мій натяк, що свідчило — пропозиція загадкового полковника зачепила його настільки, що він навіть не відреагував на мій стандартний кпин.

…Я йшов нічною вулицею, насолоджуючись тишею літнього вечора і прохолодою, яка піднімалась від середньовічної бруківки та мурів готичних будівель. З відкритих скляних дверей ресторанів доносився ламкий ритм саксофонових рег — таймів. Але в цьому місті навіть новомодні заокеанські синкопи, затиснуті обрисами габсбургської архітектури, починали сприйматись немов барокові мініатюри. Я йшов, і в який уже раз намагався зрозуміти це місто. Навіть нам — людям, на очах яких за лічені роки розсипались на порох десятки держав, здавалось, що жодна світова буря не здатна зрушити спокій цього міста, захованого в надійній цитаделі бібліотек, соборів, академій і теорій. Але я згадав про запрошення полковника й відчув, як у моїй душі зростає темне передчуття наближення жорсткої і дуже небезпечної гри… Гри, у якій мені доведеться зіткнутися з силою, від якої не сховає жодна цитадель…

2

Пройшов тиждень. Якби я сказав, що за цей час забув про загадкового полковника та його пропозицію, це було б не так. Я вчився, читав і слухав лекції, акуратно працював вечорами в кочегарці й намагався викинути з голови дивну розмову з дивним полковником. Але передчуття того, що наближаюся до несподіваних і, можливо, зловісних подій, не залишало мене. Іноді з’являлося враження, що доля знову хапає мене за комір і вперто штовхає назустріч якимсь фатальним пригодам.

Я перебирав усі можливі варіанти того, що може статися далі, і, нарешті, вирішив усе — таки з’явитися на запропоновану зустріч.