Потойбiчне ,

По обох боках хвилювало дозріваюче збіжжя.

Останні відблиски погасаючого сонця ковзалися по легких хвилях житнього й пшеничного колосся. Хвилину можна було пізнати жито по сріблистім, а пшеницю по золотавім відблиску, але незабаром і тая різниця розплилась в зелено-фіолетнім тоні, як краска на малярській палєті.

Починалася ніч. Спокійна, підгірська, літня ніч, вдумчива й поетична, повна своєрідного настрою, якого годі шукати в иньших, чужих краях.

Стрикали пільні коники, і в ровах покумкували жаби.

– А ось і двір! – сказав візник, показуючи батогом, і перервав задуму подорожнього.

Цей глянув в напрямі батога.

Направо, яких кількасот метрів перед ним, стелився синявий туман, а з того туману знімався білий будинок, якого контури злегка зарисовувалися на тлі м"яко-темного лісу.

З-за лісу виринав місяць уповні.

У дворі лиш у кількох вікнах світилося і тільки з одного комина снувався дим місяцеві просто під ніс.

– Буде погода, – сказав візник і скрутив у липову алею, довгу, але щербату, бо деяких лип бракувало.

Брама до двора була відчинена.

Об"їхали великий муравник і спинилися перед ґанком. Чотири високі й доволі грубі стовпи виростали з кам"яних сходів. За стовпами, досить глибоко, були скляні двері.

Зігнутий в чотири погибелі чоловічок підбіг до повозу і глянув гостеві в очі.

Цей спитав:

– Пан управитель дома?

– Ще нема. Прийшла депеша, щоб завтра з полудня вислати на залізницю коні. Пан управитель просять, щоби на них підіждали.

– А переночуєте мене?

– Розуміється. Покоїв маємо багато. Двір майже пустий.

– Ну, то й гаразд.

Старий, досвідний лакей легко взяв гостя попід рам"я і поміг йому вилізти з високого ф"якерського повозу.