Потойбiчне ,

Чекаю я на того начальника. Де які розклади їзди були – попрочитував, де які оголошення висіли – по десять разів розглянув, аж укінці і начальника діждався.

Був то просто старший будник, що повнив на невеличкому двірці службу і урядника, і касієра, а як треба було, то і клунки до поїзду подавав. Від нього довідався я, що тут справді збудували такий поганий міст, що вже раз валився; тепер його перед кожним поїздом докладно осмотрюють, і тому туди ніяка залізниця вночі не ходить.

– А що я тут, бідний, до завтра буду робити? – питаю пана начальника.

– Га! Робіть що хочете. Було не спізнятися. Ліпше приїхати годину скорше, як мінуту пізніше, – відповідає з учительською повагою. – Найліпше їдьте до села. Там переночуєте в дворі або на приходстві, а завтра до поїзду.

Це була справді одинока рада.

– А як же те село називається?

– Підбереззя.

– Підбереззя? То чудесно! Тут є мій товариш священиком… Гей, Федьку! Завертай коні! Їдемо до Підбереззя.

За хвилину я знов сидів Федькові за плечами і наглив його, щоби їхав скорше, бо люди положаться спати. Федько знов крутив кудлатою головою і казав, що він там їздив недавно з панотцем і було далеко пізніше, а не спали.

– Коли ж ти їздив? – питаю.

– На празник, – відповідає спокійно Федько.

Приїхали ми до Підбереззя вночі. Допиталися до попівства – заїздимо. З комина куриться, і в однім вікні світло. «Славити Бога! Видно, що не вснули». Зліз я з того поганого возиська – йду.

В городці – дивно. Ніби якісь грядки, ніби цвіти, але всьо те запущене, заросле, як образ намальований і замазаний. Так само в хаті. Видно достаток, видно порядок, нема ладу. Якоюсь пусткою віє з того дому.

Так буває, коли вернемо з далекої дороги.

Застанемо усьо вимите, вичищене, відсвіжене, а все ж не таке, як треба.

Розглядаючись по хаті, запримітив я над фортеп"яном жіночий гарний портрет і щойно тоді згадав, що мій товариш удовець.

Він жив із жінкою коротко, і вона вмерла нагло і ненадійно.

Спомин той вразив мене немило, і я почав було жалувати, що заїхав туди, аж двері до гостинної відчинилися і на порозі появився мій колишній товариш. Був веселий і жвавий та держався молодо.

Лиш над чолом, між густим чорним волоссям, сріблилися білі нитки. Так иноді ззарання вдарить мороз і сріблиться на зеленій, здоровій траві.

– Гора з горою не зійдеться! – кричав, вітаючи мене. – От і не вір же тут бабським повір"ям! Мене від самого рана свербіла права долоня – аж отеє ти приїхав. Спасибі! – говорив, трясучи моєю рукою. – Спасибі, що не забув про мене і поступив до бідного пустинника. А я думав, що ми хіба на другім світі побачимося.