…На полях Орсіні позначив: «Чому Мілан?» і «Докази двоєжонства?». З доказами було сутужно. Арман де Пуаньяк, як пояснював брат Умберто, був не одружений, а заручений, але його наречена втопилася в озері незадовго до весілля. Так, не щастить цьому Арману з нареченими, але це ще нічого не доводить. Що ж до Мілана, то пояснень далі не було. Залишається припустити, що дівиця де Гарр прагнула поїхати якнайдалі від домівки, щоб опинитися поза юрисдикцією як графа Тулузького, так і Його Величності Людовика Французького. Пересторога аж ніяк не зайва.
Далі — більше. Сестру Цецилію негайно впізнали всі — батьки, сусіди, колишній наречений, парафіяльний священик. Та-ак, тепер зрозуміло! Що сказав би в цьому випадку високоповажний Петро Ломбардський[7], з яким ми дискутуємо вже років із десять? «Шукай відьму!» І не тільки сказав, але й виклав усе це в опусі, який назвав «Сентенціями». Я би перейменував його працю на «Бреденції», та, на жаль, отця Петра слухають, причому досить уважно…
Отже, місцевий суд вирішив, що жителі Артигата були зачаровані й зробила це…
Стоп! «Місцевий суд»? Чому не єпископ, не сеньйор д’Еконсбеф?
Я швидко перечитав початкові абзаци повідомлення Умберто Лючіні — й зрозумів.
Жителі Артигата й сусідніх сіл мають давній привілей — судитися власним судом. Єпископ і сеньйор можуть втручатися лише у випадках, коли суд виявить свою цілковиту некомпетентність. Даної справи це, схоже, не стосується…
Отже, місцевий суд викликав для дізнання таку собі вдову де Піо, жительку зазначеного села, підозрювану в знахарстві. Ця вдова, перебуваючи в змові з… А справді, з ким?
З нареченим? З батьками Жанни? Отже, перебуваючи в змові з кимось, застосувала свої чарівницькі здібності, надавши невідомій вигляду зниклої дівиці де Гарр. Можливостей вдови де Піо виявилося досить для того, щоб обман тривав три роки й закінчився лише з появою справжньої Жанни.
Запахло запаленим хмизом. Бідолашна вдова де Піо! Очевидно, хтось хотів якнайшвидше закрити цю дивну справу. Напевно, вона лікувала корів і виводила бородавки в дітей. Певна річ — відьма! Казав я отцю Петру, що такі книги, як його «Сентенції», призводять лише до розпалення інстинктів темної мужичні, та на жаль! Навіть отець Бернар, нехай він і гіпсовий, і той зрозумів, до чого ведуть такі теоретичні вишукування.
А ось отець Петро й надалі заготовляє хмиз, і комусь це дуже потрібно…
Удові Піо було присвячено кілька об’ємних абзаців, прикрашених ретельно виконаними малюнками. Брат Умберто постарався, перелічуючи знайдені у відьми незаперечні докази її лиходійств. Ну, звісно! Сім в’язок грибів, старий віник і віник новий, горщик з якимось зіллям… Я знову пом’янув отця Петра Ломбардського, як раптом очі ковзнули по одному з малюнків. Табличка, точніше, уламок того, що колись було овальною табличкою. Дивні, нерівні позначки… Я вдивився й похитав головою. Для провінційних відьмоловів це, певна річ, доказ. А взагалі-то, звичайний напівуніціал[8], до того ж старий, нинішнім грамотіям майже недоступний. Цікаво, звідки це в поважної вдови?
Перша спроба прочитати виявилася невдалою. Я вже подумав був, що брат Умберто — теж із числа грамотіїв, котрі ледь засвоїли літери, як раптом у пам’яті стало спливати щось знайоме. Спочатку здалося, що я марю.
Ні, не може бути! Я прочитав ще раз, потім ще — й тільки тепер побачив на полях знайомий почерк Його Високопреосвященства.
Він теж помітив. Позначка запитувала: «Овернський Клірик! Чому?»
…«Овернський Клірик» — саме так я підписав свою книгу «Житіє Святого Іринея Ліонського». Втім, у Римі швидко дізналися ім’я автора, та я й не сподівався зберегти інкогніто. Орсіні, згадуючи «замах на єресь», назвав мене на повне ім’я: брат Гільйом із Сен-Дені, що звався раніше Андре де Ту з Оверні. Графський титул він не згадав, і я — о, суєта суєт! — у першу мить відчув щось на кшталт враженої гідності.
Я ще раз проглянув напис і став, не кваплячись, читати далі. Так, цікаво. Особливо цікаво, що сказала з цього приводу вдова Піо.
Виявляється, вона нічого не сказала, показавши себе жінкою досвідченою. Вдова відразу ж зажадала сеньйоріального суду, пославшись на один зі стародавніх кутюмів[9] Тулузького графства. До того ж додала, що вона — жінка благочестива, чию відданість католицькій вірі доводить її багаторічна служба сеньйорові д’Еконсбефу. І нема чого її, поважну вдову, звинувачувати в гріхах дерґів…
Я перечитав ще раз: «звинувачувати в гріхах дерґів…». Його Високопреосвященство теж зацікавився цією деталлю, оскільки на полях стояло вже знайоме: «Овернський Клірик!».
Так… Із усієї цієї плутанини ставала зрозумілою одна важлива обставина. Вдова Піо була знайома з д’Еконсбефом ще до того, як він переїхав до округу Пам’є. Можливо, табличка теж якось пов’язана із цим знайомством. І вдова, відчуваючи, що запахло хмизом, поквапилася дати сигнал. Інакше…
Інакше вона не відповідає за гріхи дерґів!