Він зволікав із відповіддю, аж поки невпевнено знизав плечима:
— Ну-у… Якщо зі мною рахувати… Шістьох.
— Що?!
Шестеро! Я розраховував на дві дюжини.
— Вони… Ну, взагалі-то, не те щоб злякалися…
Я ледь стримався, щоб не зацідити цьому заступникові сиріт і вдів. Він, здається, здогадався й поквапився відступити на крок.
Латники й озброєні городяни утворили коло, на невисокий поміст, споруджений поруч із вогнищем, затягли Ансельма. Слідом за ним вступили де Лоз і брат Жеанар. Зараз почнеться…
— Навіщо ж ви прийшли? — не витримав я. — По золото?
— Та йди ти зі своїм золотом, попе! — розбійник скривився. — Зовсім мене за сволоту маєш? Давай краще мізкуй, як парубка виручити!
Як тут виручиш? Латники, натовп… Я обернувся до П’єра.
— Я зараз туди ходити, — задумливо промовив нормандець. — Я єпископа трохи бити. А ви брата Ансельма рятувати.
— Не вийде! — різко кинула дівчина, не обертаючись. — Їх надто багато!
— А чого не вийде? — втрутився розбійник. — Тільки бити його не треба — відразу схоплять. От коли б відволікти…
Відволікти? Я знов подивився на юрбу, яка завмерла в очікуванні, на нерівний стрій озброєних городян… Чому б і ні?
— Брате Петре, давайте сюди грамоту.
Поки нормандець копирсався в торбі, шукаючи документ, отриманий від Орсіні, я уявив, як виходжу просто до вогнища, як червона єпископова мармиза розпливається в презирливій посмішці… На мить стало страшно.
— Ось! — П’єр тицьнув мені грамоту. Я повернувся до де Гарая:
— Зараз їм буде не до брата Ансельма. Дійте!
— Ага! — в очах розбійника спалахнув веселий вогник, і я подумав, що, напевне, був до нього трохи несправедливий. Може, він не такий уже й боягуз. Може, річ не тільки в грошах.
— Отче Гільйоме! — почув я переляканий голос дівчини, але обертатися не став. Попереду багато люду, а отже, треба поспішати, щоб встигнути до помосту. Уже на ходу я збагнув, що плаща треба скинути, а говорити треба «ланг д’ок». Шкода, що я зовсім не знаю басконської.