Слідом за цією повчальною фразою на П’єровій мармизі розцвіла зовсім недоречна посмішка. Я не втримався й усміхнувся у відповідь.
— А тепер нехай брат Ансельм розповість, — остаточно розгороїжився П’єр. — Бо ж, отче Гільйоме, ви його байки вчити не змушуєте!
Не хотілося пояснювати, що «Робертів Ромул» Ансельм читав років у сім, коли не раніше, але наш сьогоднішній кухар відразу ж відгукнувся.
— Байка «Людина, що молилася».
Я відчув несподіване сум’яття. Річ не в тім, що цю байку зазвичай не рекомендують читати учням. Вразив тон — Ансельм відгукнувся на П’єрову пропозицію аж надто серйозно.
— Одна людина мала звичку приходити до церкви пізно, схиляти коліна й молитися завжди одними й тими самими словами: «Господи Боже, будь ласкавий до мене, й до дружини моєї, й до дітей моїх, а більш ні до кого»…
Ансельм на мить замовк, тонкі губи стислися, побілішали, в темних очах блиснув недобрий вогник.
— Почув це якось його сусіда й теж став молитися: «Господи, Господи, Боже всемогутній, покарай ти його, й дружину його, й дітей його, а більш нікого»…
— А… а мораль? — здивовано запитав П’єр, не дочекавшись пояснення.
— Там немає моралі, — Ансельм відвернувся й заходився поратися біля казанка. П’єр почухав потилицю й став неквапом нарізати хліб.
…Брат Ансельм з’явився в Сен-Дені рік тому. Прийшов пізнього вечора, босий, в обірваній рясі. Отець Сугерій звелів нагодувати подорожанина й покласти спати, але хлопчик наполіг на зустрічі, після якої наш абат замкнувся з отцем Ерве й розмовляв із ним ледь не до ранку. А наступного дня в Сен-Дені з’явився новий чернець, якого звеліли ні про що не розпитувати. Майже відразу Ансельм став ходити до моєї школи, та займатися з ним довелося за особливою програмою.
Всі премудрості, які я втовкмачував братам-бенедиктинцям, були Ансельму вже відомі, тож я, за чітким абатовим натяком, готував хлопця до університету. Я здогадувався, що направлять його в Болонью, причому на богословський факультет. А от звідки брат Ансельм з’явився, міг лише припускати. Втім, його коротке темне волосся, чорні очі й смаглява шкіра дещо підказували…
Юшка викликала схвалення всіх, включно із недовірливим П’єром. Ансельм залишався незворушним, але було помітно, що похвали йому до душі. Я не втримався й запитав про запах.
— Точно, — підтримав мене П’єр. — Ти, брате Ансельме, не приховувати. Адже я, коли куховарю, нічого не приховувати!
— Не ображайся, брате Петре, — Ансельм усміхнувся й дістав із мішка щось сухе й зморшкувате. — Цей корінь у мене на батьківщині зветься «пастушка». Тут він не росте. У мене залишалося трохи…
— А де це — в тебе на батьківщині? — бовкнув нормандець, забувши про настійну абатову пораду.
Ансельм на мить стиснув губи, потім знов усміхнувся:
— В Італії, брате Петре. Ця трава росте на півдні, у Калабрії.
— То ти звідти?
— Ні. Я народився в Римі, а жив у Тоскані, потім у Неаполі.