— Благочестиве? — безневинно поцікавився я. — Усе б вам Аристотеля читати, брате Ансельме! А тим часом, Гонорій Августодунский — людина, відома своїм праведним життям, і його книга нам, повірте, неодмінно стане в пригоді у важку годину.
Гримаса, яку не забув скорчити Ансельм, наочно показувала, наскільки він мені повірив.
— Якби ж вона хоча б легшою була, — буркнув він і, не витримавши, витяг з торби сухаря.
Сперечатися не випадало. «Світильник» — книга, невеличка за об’ємом, з дивної фантазії палітурника виявилася укладеною в дерев’яні стулки, обшиті товстою шкірою, які закривалися на мініатюрний замок.
— До того ж, — додав я, — книгу цю благословив особисто отець Сугерій, щоб вона допомагала нам у дорозі. А тому…
Я озирнувся — П’єр, вирішивши, що ми з Ансельмом вступили в довгу суперечку, блаженствував на сонечку, насунувши на ніс каптур ряси.
— А тому, брате Петре, повідай нам, скільки часу Адам і Єва перебували в раю?
— Га?! — бідолаха смикнувся, з-під каптура долинуло сумне зітхання.
Я терпляче чекав.
— Ад-дам і Єва… перебувати… перебували в раю… Вони… Сім годин!
— А чому?
П’єр застогнав:
— Т-тому, що раз… нараз… після…
— Тому, що нараз після того, як жінку було створено, вона зрадила…
Від несподіванки я здригнувся й обернувся. Невисокий хлопчина у довгій, не на зріст, бенедиктинській рясі примудрився непомітно підійти й тепер стояв поруч, співчутливо дивлячись на бідолаху П’єра.
— …У третю годину по своєму створенні чоловік дав імена тваринам, у шосту годину щойно створена жінка вкусила від забороненого плоду й запропонувала його чоловікові, котрий з’їв його з любові до неї, і невдовзі, о дев’ятій годині, Господь вигнав їх з раю… Мир вам, брати! У нашій монастирській школі ми теж учили латину за «Світильником». Я — брат Октавій з Неаполя.
— Мир вам, брате Октавію, — я поквапився підвестися. — Ми — смиренні брати із Сен-Дені. Я, грішний, що катує науками цих юнаків, — їхній наставник, брат Гільйом.
— Здрастуйте, отче Гільйоме. «Отець» — звичайна ввічливість, якою часто нехтують молоді брати, особливо з далеких монастирів. Я відчув щось на кшталт незаслуженої гордості.
— А це — гідні високовчені брати Петро й Ансельм.
Поки наш гість обмінювався люб’язностями з моїми підопічними, я мимоволі придивлявся до брата Октавія. Він був молодий — напевне, ще молодший за Ансельма, але накинутий на голову глибокий каптур не давав роздивитися обличчя. Хіба що відразу запам’ятовувалися очі — великі, темні й дуже виразні — типові для кастильця або італійця. Поли довгої ряси волочилися в куряві, ноги були босі, що мене трохи здивувало — більшість братів явно зневажає цю важливу для ченця деталь.