— Так, я її вкрала, й це перша крадіжка в моєму житті. На дорогах зараз небезпечно, з’явилися якісь розбійники… Біля переправи я злякалася, побачивши вас, але вирішила підійти першою. Колись я вдавала ченця в одній жесті[23] — от і вирішила спробувати знову.
— Закінчимо нашу теоретичну суперечку, — я підвівся. — Брате Октавію, ніхто не завадить нам дістатися до Пам’є, й нехай послужить риза нам спільним захистом. Проте, брате Октавію, забороняю вам надалі спілкуватися з братом Петром, щоб не спокушати його без потреби.
Дівчина розсміялася:
— Це розуміти як комплімент, отче Гільйоме? Чи це ваш звичайний жарт?
— Звичайний жарт? — я розвів руками. — Брате Ансельме, хіба я коли-небудь жартую?
Ансельм не відповів, але до мене долинуло щось на кшталт іронічного кахикання.
— А ти, Ансельме… пробачте, отче Ансельме. — Анжела знову розсміялася, але сміх був сповнений злості. — Чому ти не хочеш поглянути на мене? Тобі страшно? Чи… гидко?
Її волосся, яке колись, напевно, спускалося нижче пліч, як зазвичай носять за річкою По, тепер було коротко й грубо обстрижене. Дивно, але це майже її не псувало.
Ансельм повільно повернувся й підвівся. Кілька митей вони дивилися одне одному в очі.
— Ви дуже гарна, донно, — стиха, але дуже серйозно промовив італієць. — Хто скаже інше, воістину буде брехуном перед лицем Господа та людей. Однак, у кожного своя обітниця. Ваш батько ніколи не крав. Я прийняв обітницю бенедиктинця й зобов’язаний її дотримуватися, інакше буду нічим не кращим за злодія. Прошу мене зрозуміти, дочко моя.
Так, хлопчик іноді вміє говорити переконливо. Анжела помовчала, потім опустила голову й тихо промовила: «Пробачте, отче…»
Ансельм кивнув і рушив до погаслого багаття, навіть не озирнувшись.
— Я його образила? — Анжела зітхнула. — Пробачте, отче Гільйоме, але я завжди вважала, що ченці — ненажери, розпусники, святенники…
— …І лицеміри, — докинув я. — А ченці вважають жонглерів злодіями, розбійниками і єретиками. Нехай буде пробачено нам усім… Час спати, брате Октавію.
… Я довго не міг заснути — можливо, заважало могутнє хропіння П’єра, котрий безтурботно бачив сьомий сон. Озирнувшись, я помітив, що Ансельм теж не спить.
— Брате Ансельме, — пошепки погукав я. — Що вас турбує? Ви вважаєте, що ми вчинили не так, як мали б?
— Ні, — трохи помовчавши, відповів він. — Мене турбують зовсім інші речі.
— Які?
— Сеньйор д’Еконсбеф і порожня дорога.
V