У першу мить Джонні подумав, що нічого вона не скаже. Уста її ворушились, але з них не вилітало ані звуку. Дві сестри, що пили каву, покинули свої чашки, відступили в найдальший куток комірчини й там шепотілися проміж себе, наче малі дівчатка в шкільній вбиральні. Очі їхні були злякано розширені.
— Я вас слухаю, — нагадав голос у трубці.
— Ну ж бо, — мовив Джонні. — Вам не жаль своїх котів?
— Центральна, шістсот двадцять чотири, — сказала Ейлін мовби знехотя. — Ой, Джонні, вскочили ви в халепу.
Джонні повторив у трубку адресу.
— Горить у кухні, — додав він.
— Як ваше прізвище, сер?
— Джон Сміт. Я дзвоню з Бангора, з медичного центру.
— Скажіть, а звідки у вас такі відомості?
— Ми будемо на телефоні до кінця дня. Мої відомості точні. А тепер їдьте гасіть. — Він грюкнув трубкою.
— …і сказав Семові Вейзаку, що його мати не…
Сестра замовкла й утупилася в Джонні. Якусь хвилю він відчував, як вони всі дивляться на нього, їхні погляди лягали йому на шкіру невеличкими гарячими важками, і він знав, що з того буде, і ця свідомість перевертала йому нутрощі.
— Ейлін, — мовив він.
— Що?
— У вас є знайомі в сусідньому будинку?
— Так… Там живуть Берт і Дженіс.
— Хтось із них тепер удома?
— Мабуть, Дженіс… атож, вона напевне вдома.
— То чом би вам не подзвонити їй?
Ейлін кивнула головою, нараз збагнувши, до чого він веде. Вона взяла у нього трубку й набрала номер. Сестри стояли, жадібно стежачи за ними, так наче випадково натрапили на захоплюючу телевізійну передачу.
ebooksa